12380/05

WyrokETPCz2009-02-19ECLI:CE:ECHR:2009:0219JUD001238005

Analiza orzeczenia

Sekcja wygenerowana przez AI na podstawie treści orzeczenia — nie stanowi cytatu.

Zagadnienie prawne
Czy długotrwałe niewykonanie prawomocnego orzeczenia sądu krajowego, zasądzającego odszkodowanie od państwa, narusza prawo do rzetelnego procesu (art. 6 ust. 1 Konwencji) oraz prawo do poszanowania mienia (art. 1 Protokołu nr 1)?
Ratio decidendi
Trybunał potwierdził swoją ugruntowaną linię orzeczniczą, zgodnie z którą prawo do sądu, gwarantowane przez art. 6 ust. 1 Konwencji, obejmuje prawo do wykonania prawomocnego orzeczenia. Długotrwałe niewykonanie takiego orzeczenia przez władze krajowe pozbawia to prawo skuteczności. Ponadto, Trybunał uznał, że dług wynikający z prawomocnego orzeczenia sądowego stanowi „mienie” w rozumieniu art. 1 Protokołu nr 1, a jego niewypłacenie przez państwo stanowi naruszenie prawa do poszanowania mienia. W niniejszej sprawie opóźnienie w wykonaniu orzeczenia wynoszące dwa lata i siedem miesięcy zostało uznane za nadmierne i naruszające oba te postanowienia.
Stan faktyczny
Skarżący to dziesięciu sędziów z Sum w Ukrainie. 7 listopada 2003 roku Sąd Rejonowy w Sumach obwodu sumskiego wydał orzeczenie zobowiązujące Państwową Skarbnicę do wypłaty skarżącym odszkodowania za służbowe obmundurowanie. Orzeczenie to zostało utrzymane w mocy przez sąd apelacyjny obwodu sumskiego 28 stycznia 2004 roku i stało się prawomocne. Orzeczenie zostało w pełni wykonane dopiero 2 września 2006 roku, co oznaczało opóźnienie wynoszące dwa lata i siedem miesięcy od daty jego uprawomocnienia.
Rozstrzygnięcie
Trybunał jednogłośnie ogłasza skargę za dopuszczalną. Stwierdza naruszenie art. 6 ust. 1 Konwencji. Stwierdza naruszenie art. 1 Protokołu nr 1. Zasądza każdemu skarżącemu 600 euro tytułem zadośćuczynienia za szkodę niemajątkową. Odsetki ustawowe mają być naliczane od tej kwoty. Odmawia zasądzenia kosztów i wydatków oraz pozostałych roszczeń skarżących dotyczących słusznego zadośćuczynienia.

Pełny tekst orzeczenia

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ     П’ЯТА СЕКЦІЯ       СПРАВА «БОНДАР ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»  (CASE OF BONDAR AND OTHERS v. UKRAINE)   (Заява № 12380/05)     РІШЕННЯ     СТРАСБУРГ     19 лютого 2009 року    ОСТАТОЧНЕ    19/05/2009 Це рішення може підлягати редакційним виправленням. . У справі «Бондар та інші проти України» Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли: Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова, Райт Маруст (Rait Maruste), Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert), Рената Ягер (Renate Jaeger), Марк Віллігер (Mark Villiger), Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді, Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk), суддя ad hoc, та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції, після обговорення за зачиненими дверима 27 січня 2009 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:       ПРОЦЕДУРА   1. Справу було розпочато за заявою (№ 12380/05), яку подали проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадяни України: пан Сергій Олександрович Бондар, пані Ганна Валеріївна Шелехова, пан Віталій Борисович Бойко, пан Микола Іванович Шершак, пані Ніна Геннадіївна Прокудіна, пані Алла Яківна Клименко, пан Богдан В’ячеславович Бурда, пан Андрій Вікторович Лобко, пані Ольга Іванівна Собина та пані Тетяна Михайлівна Моісеєнко. 2. Уряд України (далі — Уряд) представляв його Уповноважений — пан Ю. Зайцев з Міністерства юстиції. 3. 14 січня 2008 року Суд вирішив повідомити про заяву Уряд. Суд також вирішив одночасно розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви (пункт 3 статті 29).     ФАКТИ   І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ   4. Заявники є працюючими суддями, що проживають у м. Суми. 5. Рішенням від 7 листопада 2003 року Сумський районний суд Сумської області зобов’язав Державне казначейство виплатити пану Бондарю 6486 грн[1], пані Шелеховій 7277 грн[2], пані Моісеєнко 7277 грн[3], пану Шершаку 6486 грн[4], пану Бойку 6486 грн[5], пані Клименко 4843 грн[6], пані Прокудіній 7277 грн[7], пану Бурді 4167 грн[8], пану Лобку 3393 грн[9], пані Собиній 3914 грн[10] компенсації за службове обмундирування. 6. 28 січня 2004 року апеляційний суд Сумської області залишив це рішення без змін і воно набрало законної сили. 7. 2 вересня 2006 року рішення було виконано у повному обсязі.     ПРАВО   І. НЕВИКОНАННЯ РІШЕННЯ СУДУ, ПОСТАНОВЛЕНОГО НА КОРИСТЬ ЗАЯВНИКІВ   8. Заявники скаржились за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу на тривалість виконання рішення суду від 7 листопада 2003 року. Вищезазначені положення Конвенції у відповідних частинах передбачають таке:   Пункт 1 статті 6 Конвенції   «Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...» Стаття 1 Першого протоколу   «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів...»   9. Уряд висловив заперечення щодо застосовності пункту 1 статті 6 Конвенції, подібні до тих, які Суд уже відхиляв у низці рішень (див., наприклад, рішення від 14 лютого 2008 року у справі «Мітін проти України» (Mitin v. Ukraine), заява № 38724/02, пп. 20–24). 10. Уряд заперечив застосовність статті 1 Першого протоколу до Конвенції у цій справі, стверджуючи, що службове обмундирування, про яке йдеться, є власністю держави, а не заявників. Суд зауважує, що справа стосується невиплати державою коштів, присуджених заявникам остаточним рішенням суду. У цьому контексті, Суд повторює, що заборгованість за рішенням суду є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу, а тому вона є застосовною у цій справі (див. рішення від 29 червня 2004 року у справі «Войтенко проти України» (Voytenko v. Ukraine), заява № 18966/02, пп. 51–54). З цієї ж причини останнє заперечення Уряду також повинно бути відхилено. 11. Суд зазначає, що рішення від 7 листопада 2003 року залишалося невиконаним протягом двох років та семи місяців, після того, як набрало законної сили 28 січня 2004 року. 12. Суд повторює, що він уже встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у значній кількості справ, у яких порушувались питання, подібні до тих, що порушуються у цій заяві (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «Войтенко проти України» (Voytenko v. Ukraine), пп. 43 та 55). У поданнях сторін немає нічого, що могло б переконати Суд дійти іншого висновку. 13. Відповідно Суд визнає заяву прийнятною і доходить висновку, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу.     ІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ   14. Стаття 41 Конвенції передбачає:   «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».   А. Шкода   15. Суд, розглянувши вимоги заявників щодо справедливої сатисфакції, з якими Уряд не погодився, та здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як того вимагає стаття 41 Конвенції, вважає, що Уряд повинен виплатити кожному заявнику по 600 євро відшкодування моральної шкоди.   В. Судові та інші витрати   16. Заявники не подали жодних вимог щодо компенсації судових витрат, тому Суд нічого не присуджує.   С. Пеня   17. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.       ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО   1. Оголошує заяву прийнятною. 2. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. 3. Постановляє, що мало місце порушення статті 1 Першого Протоколу. 4. Постановляє, що: а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити кожному заявнику 600 (шістсот) євро відшкодування моральної шкоди; b) зазначена вище сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, разом з будь-яким податком, що нараховується на цю суму; c) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткові пункти. 5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.   Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 19 лютого 2009 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.     Клаудія Вестердік                                          Пеер Лоренцен (Claudia Westerdiek)              (Peer Lorenzen)    Секретар                                              Голова     [1] Приблизно 1073 євро. [2] Приблизно 1204,31 євро. [3] Приблизно 1204,31 євро. [4] Приблизно 1073 євро. [5] Приблизно 1073 євро. [6] Приблизно 801 євро. [7] Приблизно 1204,31 євро. [8] Приблизно 689 євро. [9] Приблизно 561 євро. [10] Приблизно 647 євро.

© Rada Europy / Europejski Trybunał Praw Człowieka, źródło: HUDOC (hudoc.echr.coe.int), pozyskano 13.07.2026. · Źródło