23458/02

Справа „Джіуліані та Ґаджіо проти Італії” (“Giuliani and Gaggio v. Italy” 23458/02)[1]   У рішенні, ухваленому 25 серпня 2009 року у справі „Джіуліані та Ґаджіо проти Італії”, Суд постановив, що: не було порушено ст. 2 Конвенції (право на життя) стосовно перевищення застосування сили працівниками поліції; не було порушено ст. 2 Конвенції щодо позитивного обов’язку держави захищати життя; мало місце порушення ст. 2 Конвенції стосовно процедурних обов’язків держави відповідно до цієї статті; не було порушено ст. 38 Конвенції (розгляд справи)[2]. Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити першим двом заявникам по 15 000 євро, а третьому заявникові – 10 000 євро як компенсацію моральної шкоди. Обставини справи Заявники – Джіуліано Джіуліані, його дружина Аделаїда Ґаджіо та їхня дочка Елена Джіуліані, відповідно 1938, 1944 та 1972 р. н., є громадянами Італії та проживають у містах Генуя та Мілан. Скарга стосувалася загибелі сина і брата заявників – Карло Джіуліані у сутичках із поліцією, які відбулися 19 – 21 липня 2001 року під час саміту країн Великої вісімки у м. Генуя. 20 липня 2001 року в ході узгодженої з місцевими органами влади демонстрації, відбулися сутички між антиглобалістами та працівниками поліції (карабінерами). Близько 17-ої години під натиском демонстрантів група з 50 карабінерів покинула площу П’язза Алімонда, залишивши напризволяще два спеціальні транспортні засоби. Один із них, в якому знаходилось троє інших карабінерів, відразу ж був оточений та атакований групою демонстрантів, озброєних залізними прутами, кирками, камінням та іншими небезпечними знаряддями. Один із працівників поліції, що перебував всередині транспортного засобу, намагаючись захиститися, витягнув свою зброю та, зробивши попередження, два рази вистрілив назовні. Карло Джіуліані, котрий був удягнутий у шолом та брав активну участь у нападі на цей транспортний засіб, був смертельно поранений однією з куль у лице. Пізніше, при спробі виїхати з площі П’язза Алімонда, інший працівник поліції двічі наїхав на тіло непритомного родича заявників. Лікарі, які прибули на місце події відразу ж після того як були розігнані демонстранти, констатували смерть Карло Джіуліані. Італійські органи влади негайно розпочали розслідування цього інциденту. Проти офіцера поліції, який здійснив постріли, та проти водія цього транспортного засобу були порушені кримінальні справи за звинуваченнями у навмисному вбивстві. Розтин тіла загиблого, проведений прогягом 24 годин після цієї події, показав, що смерть Карло Джіуліані настала внаслідок пострілу, а не через наїзд спеціального транспортного засобу поліції. Крім того, судмедексперт встановив, що постріл було здійснено з низхідної позиції. На вимогу прокурора було зроблено три експертні висновки стосовно загибелі родича заявників. Автори третього висновку, підготовленого у червні 2002 року, жалкували з приводу того, що обслідувати тіло Карло Джіуліані було неможливим, оскільки прокурор дозволив сім’ї забрати його для кремації. У всіх цих висновках зазначалось, що постріл було зроблено вгору, однак напрям руху кулі був змінений каменем, кинутим одним із учасників демонстрації, через що вона й влучила у родича заявників. 5 травня 2003 року суддя, який розслідував цю справу, зупинив слідство, дійшовши висновку, що водій транспортного засобу не був відповідальним за вбивство, оскільки він, з огляду на загальну метушню навколо керованого ним транспортного засобу, не міг бачити тіло Карло Джіуліані. Стосовно офіцера поліції, котрий здійснив фатальний постріл, суддя вирішив, що той вистрілив у повітря, не маючи на меті вбити одного з демонстрантів, а також що у цьому випадку він діяв лише для самозахисту від насильницьких атак на нього та на його колег. Зміст рішення Суду. Посилаючись на ст. 2 Конвенції, заявники стверджували, що смерть Карло Джіуліані була викликана перевищенням працівниками поліції їхніх службових повноважень, а також скаржились на те, що спецоперації задля підтримання публічного порядку не були належним чином організовані. Крім того, вони стверджували, що неспроможність забезпечити негайну медичну допомогу потерпілому призвела до порушення ст. 2 та ст. 3 Конвенції. Заявники також скаржились на те, що стосовно загибелі їхнього родича не було проведено ефективне розслідування. Більше того, вони стверджували, що Уряд Італії порушив ст. 38 Конвенції, не надавши Суду всієї потрібної інформації чи надавши неправдиву інформацію стосовно цієї справи. Перш за все Суд нагадав про загальні принципи, котрі були розроблені ним стосовно ст. 2 Конвенції. Далі, на основі поданих сторонами доказів, він проаналізував підстави припинення суддею розслідування справи. У цьому стосунку національний суд зазначив, що карабінер, який вчинив постріл, був атакований групою осіб, котрі здійснювали насильницький напад на транспортний засіб, а також що він зробив попередження перед тим як здійснювати постріли, тримаючи свою зброю таким чином, щоб її було помітно для нападаючих, і вистрілив лише тоді, коли його попередження було зігнороване, а атака – продовжена. Суд погодився зі суддею, що застосування летальної сили не перевищувало межі, необхідні для того, щоб запобігти тій загрозі, котру карабінер сприймав як реальну та неминучу для його життя та життя його колег. Також Суд дійшов висновку про те, що не було необхідності вивчати загальну сумісність ст. 2 Конвенції щодо застосування зброї працівниками поліції у сутичках із демонстрантами, оскільки в аналізованій ситуації мало місце прийняття індивідуального рішення у ситуації, близької до паніки. Відтак, на думку Суду, не було диспропорційного використання сили, а тому у цьому аспекті не було порушення ст. 2 Конвенції. Суд зауважив, що коли держава проводить міжнародний захід зі значним ступенем ризику, вона зобов’язується застосувати всі необхідні заходи безпеки, гарантуючи при цьому право осіб на свободу вираження поглядів та свободу зібрань. У цій ситуації Суду потрібно вирішити, чи при плануванні та спрямовуванні спецоперації з охорони громадського порядку італійські органи влади мінімізували можливість застосування летальної сили. Стосовно цього Суд зазначив, що, відповідно до тверджень заявників, в організації цієї спецоперації було зроблено кілька помилок, а також що на національному рівні не було проведено розслідувань щодо цих звинувачень боку заявників. З огляду на відсутність відповідного розслідування, а також беручи до уваги те, що критикована спецоперація була надзвичайно масштабною, внаслідок чого органи поліції перебували у стані неймовірної напруги, Суд не зміг встановити прямий та безпосередній зв’язок між будь-якими недоліками у плануванні операції та загибеллю Карло Джіуліані. Більше того, Суд зазначив, що відразу після того як пролунали постріли, інші працівники поліції, присутні на цій площі, викликали швидку медичну допомогу. Відтак не можна констатувати, що італійські органи влади не спромоглися виконати свої позитивні обов’язки щодо захисту життя родича заявників. Суд вказав, що розтин тіла Карло Джіуліані не встановив точної траєкторії польоту кулі, яка спричинила його смерть, а її осколок не був витягнутий з черепу загиблого. Більше того, напередодні отримання результатів цього розтину прокурор поспішно видав розпорядження про підготовку до кремації тіла Карло Джіуліані, тим самим зробивши неможливим проведення будь-яких подальших досліджень. Суд також зазначив, що проведене на національному рівні розслідування мало на меті лише з’ясувати відповідальність офіцерів поліції за смерть Карло Джіуліані, проте недоліки у плануванні та проведенні спецоперації з охорони громадського порядку так і не були досліджені. Тому Італія, на думку Суду, не дотрималась своїх процедурних зобов’язань стосовно ст. 2 Конвенції. Заявники стверджували, що наїзд транспортним засобом на тіло їхнього родича прирівнювався до нелюдського, чи такого, що принижує гідність, поводження. Суд вважає, що з поведінки працівників поліції не можна зробити висновку, що вони мали будь-який намір спричиняти страждання загиблому, та вирішив, що, зважаючи на обставини справи, ця скарга може аналізуватися лише у світлі ст. 2 Конвенції. Крім того, з огляду на своє рішення про порушення ст. 2 Конвенції стосовно порушення її процедурних аспектів, Суд вважає, що немає необхідності окремо аналізувати цю справу на предмет порушення ст. 6 та ст. 13 Конвенції. Суд не погодився із твердженнями заявників про порушення Урядом Італії ст. 38 Конвенції та встановив, що той належно співпрацював з Судом у цій справі, дозволяючи здійснити повне її дослідження. Тому не було порушення ст. 38 Конвенції. [1]  Повний текст рішення у справі див. на сайті www.echr.coe.int [2]  Рішення стане остаточним відповідно до вимог ч. 2 ст. 44 Конвенції, оскільки воно може бути предметом перегляду. (Прим. перекладачів).