26772/95

ЛАБІТА ПРОТИ ІТАЛІЇ   (LABITA v. ITALY)   У справі «Лабіта проти Італії»   Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, до складу   якої увійшли судді:   — п. Л. Вільдхабер (L. Wildhaber), Голова Суду   — пані Е. Палм (E. Palm)   — п. А. Пастор Рідруехо (A. Pastor Ridruejo)   — п. Л. Феррарі Браво (L. Ferrari Bravo)   — п. Дж. Бонелло (G. Bonello)   — п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)   — п. П. Куріс (P. Kuris)   — п. Ж.%П. Коста (J.%P. Costa)   — пані Ф. Тюлкен (F. Tulkens)   — пані В. Стражницька (V. Strážnická)   — п. В. Буткевич (V. Butkevych)   — п. Х. Касадеваль (J. Casadevall)   — п. Б. Жупанчик (B. Zupančič)   — пані Х. С. Ґрев (H. S. Greve)   — п. А. Б. Бака (A. B. Baka)   — п. Р. Марусте (R. Maruste)   — пані С. Ботучарова (S. Botoucharova)   — а також п. П. Дж. Махоуні (P. J. Mahoney), заступник Секретаря Суду,   після нарад за зачиненими дверима 29 вересня 1999 року і 1 березня 2000 року   постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:     Лабіта проти Італії   ПРОЦЕДУРА   1. Справа була передана до Суду відповідно до положень, які застосовували%   ся до набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції про захист прав люди%   ни і основоположних свобод (Конвенція)1, Європейською комісією з прав лю%   дини (Комісія) 8 березня 1999 року та Урядом Італії (Уряд) 31 березня 1999 року   (пункт 4 статті 5 Першого протоколу та колишні статті 47 і 48 Конвенції).   2. Справу розпочато за заявою (№ 26772/95) проти Італії, поданою до Комісії   на підставі колишньої статті 25 громадянином Італії п. Бенедетто Лабітою (Be&   nedetto Labita) (заявник) 10 квітня 1994 року. Заявник стверджував про пору%   шення статей 3, 5, 6 і 8 Конвенції, статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції та стат%   ті 3 Першого протоколу.   3. 20 жовтня 1997 року Комісія визнала заяву частково прийнятною. У своїй   доповіді від 29 жовтня 1998 року (колишня стаття 31 Конвенції) вона висловила   одностайну думку, що було допущено порушення статті 3, пункту 3 статті 5,   пункту 1 статті 5 і статті 8 Конвенції, що не виникало окремого питання за   пунктом 3 статті 6 Конвенції, а також що було допущено порушення статті 2   Протоколу № 4 (двадцять одним голосом проти семи) і статті 3 Першого про%   токолу (двадцятьма трьома голосами проти п'яти)2.   4. 31 березня 1999 року колеґія Великої палати вирішила, що справу має роз%   глянути Велика палата (пункт 1 правила 100 Реґламенту Суду). Пана Б. Конфор%   ті (B. Conforti), суддю, обраного від Італії, який до того брав участь у розгляді цієї   справи Комісією, було відведено від участі в засіданнях Великої палати (правило   28). Уряд, відповідно, призначив замість нього п. Л. Феррарі Браво, суддю,   обраного від Сан%Марино (пункт 2 статті 27 Конвенції і пункт 1 правила 29).   5. І заявник, і Уряд подали меморандуми.   6. Відкрите слухання справи відбулося в Палаці прав людини у Страсбурзі   вересня 1999 року.   На судовому розгляді були присутні:   а) від Уряду   п. В. Еспозіто (V. Esposito), маґістр   за призначенням, відділ правової   допомоги дипломатам,   Міністерство іноземних справ,   співуповноважена особа;   адвокат.   b) від заявника   п. В. Ді Ґраціано (V. Di Graziano),   представник адвокатури міста Трапані,   Примітка канцелярії:   Протокол № 11 набрав чинності 1 листопада 1998 року.   Повний текст висновку Комісії та окремої думки, долученої до доповіді, з'явиться як додаток до   друкованої версії остаточного судового рішення (в офіційних доповідях про окремі рішення та ухвали   Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   7. Голова Суду дозволив заявникові послуговуватися італійською мовою   (пункт 3 правила 34).   8. Суд заслухав звернення п. Ді Ґраціано і п. Еспозіто.   9. Заявник і Уряд з власної ініціативи подали низку документів.   ЩОДО ФАКТІВ   I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ   A. Затримання заявника і справа проти нього   10. 21 квітня 1992 року заявника було заарештовано у зв'язку з розслідуван%   ням, у якому фіґурували сорок шість осіб, на підставі санкції, виданої район%   ним судом м. Трапані (Trapani) 18 квітня 1992 року. Його підозрювали в належ%   ності до мафіозного угруповання в м. Алькамо (Alcamo) і в тому, що він керував   фінансовою компанією в інтересах свого шурина, який, як вважалося, стояв на   чолі основної мафіозної банди в тій місцевості (згідно зі статтею 416%біс Кримі%   нального кодексу, належність до мафіозного угруповання є злочином).   Обвинувачення, висунуті проти заявника, ґрунтувалися, зокрема, на заявах   такого собі B. F., якого також було обвинувачено в належності до мафіозного   угруповання, однак він став «пентіто» (pentito — колишній мафіозо, що вирі%   шив співпрацювати з органами влади). B. F. одержав інформацію щодо заяв%   ника від якогось G. D., убитого мафією 25 жовтня 1989 року, а той, у свою чергу,   дістав інформацію від ще одного загиблого, що став жертвою мафії, F. M.   11. Спочатку заявника тримали під вартою в палермській (Palermo) в'язниці,   де він провів тридцять п'ять днів в ізоляції.   12. Його клопотання про звільнення під заставу було відхилене районним   судом м. Трапані 6 травня 1992 року.   Районний суд встановив, зокрема, що, хоча твердження B. F. про причет%   ність заявника до мафії не містили інформації та об'єктивних даних про фак%   тичну роль і діяльність заявника, вони все ж таки становили достатню підставу   для його затримання, з огляду на достовірність і надійність різних тверджень   B. F. про інших людей і події, пов'язані з мафією (було застосовано критерій   «загальної достовірності» — attendibilità complessiva).   Суд додав, що B. F. упізнав заявника на фотографії і надав інформацію щодо   його конкретної ролі в мафіозному угрупованні. Він засвідчив, що заявник,   котрий доводився зятем главі одного з кланів мафії в м. Алькамо, керував фі%   нансовою компанією і спільно з іншою особою, яку B. F. раніше ідентифікував   як члена мафії, володів управлінською компанією, якій належала дискотека.   Районний суд м. Трапані також визнав, що затримання заявника було необ%   хідним для убезпечення свідків, оскільки докази ґрунтувалися переважно на   усних свідченнях. Саме тому існував ризик, що тиск на свідків призведе до їх%   ньої відмови від своїх слів.     Лабіта проти Італії   13. 20 липня 1992 року заявника, разом з п'ятдесятьма чотирма іншими осо%   бами, обвинуваченими у причетності до мафії, було переведено до в'язниці на   острові П'яноза (Pianosa).   14. Одного дня (не зазначено, коли саме) заявник звернувся до касаційного   суду, оскаржуючи рішення від 6 травня 1992 року. Він доводив, зокрема, що йо%   го затримано виключно на підставі заяв B. F., не підтверджених жодними фак%   тичними даними. Крім того, він стверджував, що районний суд відмовився   визнати, що він не є керівником фінансової компанії, і прийняв зазначені   заяви як доказ того, що він є фінансовим адміністратором місцевого рівня, і як   підтвердження обвинувачень його в тому, що він є скарбником одного з підроз%   ділів мафії. Насправді ж він був рядовим службовцем зазначеної компанії і на%   віть був підданий дисциплінарному покаранню. Проте 2 жовтня 1992 року ка%   саційний суд відхилив його скаргу.   15. Заявник подав ще одне клопотання про звільнення під заставу судді%   слідчому (giudice per le indagini preliminari), стверджуючи, що не існувало достат%   ніх підстав для подальшого тримання його під вартою, проте і це клопотання   було відхилено 29 грудня 1992 року.   16. Апеляцію, подану заявником до районного суду м. Трапані, було відхи%   лено 8 лютого 1993 року на тій підставі, що у пункті 3 статті 275 Кримінально%   процесуального кодексу було закріплено презумпцію необхідності подальшого   тримання під вартою підозрюваних, обвинувачених у належності до мафіозно%   го угруповання, а тому особа, що домагається звільнення під заставу, повинна   надати чіткі, конкретні докази на спростування зазначеної презумпції. Район%   ний суд дійшов висновку, що арґументи заявника, зокрема ті, які стосуються   тривалості тримання його під вартою, мають загальний характер і їх уже було   відхилено раніше.   17. За поданням прокуратури суддя%слідчий районного суду м. Трапані 8 квіт%   ня 1993 року видав постанову, відповідно до пункту 2 статті 305 Кримінально%   процесуального кодексу, про збільшення максимального строку досудового   тримання під вартою.   18. Тим часом інші «пентіто» у процесі розслідування засвідчили, що вони не   знають заявника.   19. Заявник оскаржив постанову від 8 квітня 1993 року до районного суду,   стверджуючи, що цю постанову слід анулювати, оскільки з поданням про   подовження строку не було заздалегідь ознайомлено його адвоката і суд за%   значив лише загальні, а не конкретні підстави.   20. Районний суд м. Трапані відхилив апеляцію заявника 22 червня 1993 ро%   ку. Згідно з його висновком, закон вимагав лише змагального судового розгля%   ду арґументів сторін, а в даному випадку такий розгляд відбувся. Вимоги попе%   реднього формального ознайомлення з такими поданнями не існувало.   З приводу того, чи був оскаржений захід необхідним, районний суд зазна%   чив, що, хоча в постанові підстави були викладені дещо стисло, в ній було     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   сказано про ризик фальсифікації доказів, зокрема з огляду на специфічний ха%   рактер злочину (належність до мафіозного угруповання), і про небезпечність   обвинувачених, яких підозрювали в належності до злочинної організації, на   рахунку якої були такі серйозні злочини, як убивства. Крім того, прокуратура   надала вичерпне пояснення доцільності подання в інтересах слідства: воно бу%   ло необхідне з огляду на проведення складного розслідування банківської та   фінансової діяльності з метою з'ясування того, наскільки значним був вплив   обвинуваченого у цій сфері. Районний суд також зауважив, що злочин, про   який ішлося, за своїм характером вимагав розслідування діяльності мафіозного   угрупування загалом, а отже, і неодмінно всіх обвинувачених.   21. 28 червня 1993 року заявник подав скаргу до касаційного суду, стверджу%   ючи, що було порушено його права на захист. Проте 18 жовтня 1993 року скаргу   було відхилено.   22. 2 жовтня 1993 року справу заявника за обвинуваченням у належності до   мафіозного угруповання було передано на розгляд суду. Прокурор вимагав,   щоб його засудили до трирічного ув'язнення.   23. Рішенням від 12 листопада 1994 року, текст якого надійшов до судової   канцелярії 9 лютого 1995 року, районний суд м. Трапані виправдав заявника і   видав розпорядження про його звільнення за умови відсутності інших причин   залишати його під вартою.   Суд зауважив, що справа проти заявника ґрунтувалася виключно на твер%   дженнях B. F., який спирався на інформацію, отриману ним від G. D., а той, у   свою чергу, отримав зазначену інформацію від F. M. Двоє останніх уже були   мертвими, тож будь%яке незалежне підтвердження заяв B. F. стало неможли%   вим. Єдиний факт, що знайшов підтвердження, полягав у тому, що заявник   справді працював у фінансовій компанії, про яку йшлося, однак не було дока%   зів того, що він діяв як її керівник чи скарбник. Як показання інших свідків,   так і фактичні дані спростовують згадані твердження. Районний суд дійшов ви%   сновку, що вину заявника доведено не було.   24. Рішення було постановлено близько 22 год. Заявника, який вислухав ви%   рок у районному суді м. Трапані, о 24 год. 25 хв. повернули до в'язниці в місті   Терміні Імерезе (Termini Imerese), причому він усе ще був у наручниках.   Його не звільняли до 8 год. 30 хв., оскільки реєстратора, присутність якого   необхідна для звільнення в'язнів, що перебувають під особливим наглядом, не   було на місці.   25. Прокуратура опротестувала його виправдання.   26. Рішенням від 14 грудня 1995 року, яке стало остаточним стосовно заяв%   ника 25 червня 1996 року, апеляційний суд м. Палермо залишив рішення про   його виправдання без зміни на тій підставі, що твердження B. F. не знайшли   підтвердження в інших конкретних доказах і були спростовані доказами, одер%   жаними під час слідства.     Лабіта проти Італії   B. Стверджуване погане поводження   із заявником у п'янозькій в'язниці   1. Оспорюване поводження   27. Заявника тримали у в'язниці м. Терміні Імерезе до 20 липня 1992 року, ко%   ли його перевели до п'янозької в'язниці відповідно до термінових заходів проти   мафії, вжитих Урядом Італії після вбивства цією організацією двох старших   суддів. У п'янозькій в'язниці раніше налічувалося приблизно 100 в'язнів, до   яких застосовувався менш суворий режим. Зокрема, вони мали право працю%   вати на острові за межами в'язниці. В'язнів, засуджених до суворого режиму   покарання, тримали разом у відділенні «Аґріппа». До п'янозької в'язниці було   також переведено велику кількість охоронців з інших пенітенціарних установ.   Заявник безперервно перебував на П'янозі до 29 січня 1993 року. Пізніше   його реґулярно вивозили звідти — у тих випадках, коли була потрібною його   присутність на різних стадіях провадження щодо нього.   28. Згідно із записом у медичній картці п'янозької в'язниці, на день прибуття   туди стан його здоров'я був добрим.   29. Він стверджував, що зазнавав поганого поводження в кількох відношен%   нях (про це докладно сказано нижче), переважно у період з липня по вересень   року (пізніше ситуація поліпшилася).   (і) Йому постійно давали ляпасів, в результаті чого йому ушкодили великий   палець на правій руці. Йому затискали тестикули — за твердженням заяв%   ника, це систематично практикувалося щодо всіх в'язнів.   (іі) Одного разу заявника побили і порвали на ньому джемпер. Він висловив   протест. Дві години по тому охоронець наказав йому стулити пельку, по%   чав ображати його, а потім ударив, пошкодивши окуляри і вставний зуб.   (ііі) Брутально поводилися з ним і в інші моменти. В'язням дозволялося три%   мати в коридорі гігієнічні засоби для чищення. Іноді охоронці висипали   порошки на підлогу і змішували їх з водою, так що підлога ставала   слизькою. Потім в'язнів примушували бігати у коридорі між двома ше%   ренгами охоронців. Тих, хто впав, охоронці били, зокрема кийками.   (iv) Його часто піддавали особистому обшукові, коли він мився в душовій   кімнаті.   (v) Йому доводилося подовгу чекати медичного огляду, причому й під час ог%   ляду він залишався в наручниках.   (vi) Охоронці погрожували ув'язненим помстою, якщо ті розкажуть своїм   адвокатам або іншим в'язням про те, якого поводження зазнають.   (viі) У присутності охоронців в'язні повинні були не підводити голови, диви%   тися вниз, виявляти повагу, не розмовляти і стояти струнко.     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   30. Насамкінець, за словами заявника, із в'язниці до судів, де відбувалися за%   сідання, в'язнів перевозили в нелюдських умовах: у закритих фургонах, без сві%   жого повітря, світла та їжі і за вкрай незадовільних гігієнічних умов.   2. Медичні довідки   31. Як свідчить запис у медичній картці п'янозької в'язниці, 9 вересня 1992   року заявник поскаржився на проблему із вставним зубом, і тому в'язничний   лікар направив його на огляд до стоматолога. У квітні 1993 року ще раз виникла   потреба звернутися до стоматолога, щоб той закріпив штучний зуб.   32. 10 серпня 1993 року медичній службі п'янозької в'язниці знадобилося   проведення рентґенівського обстеження та консультація ортопеда, оскільки   заявник поскаржився на біль у колінах. 22 вересня 1993 року, обстеживши заяв%   ника, ортопед виявив проблеми — якого саме характеру, в медичному записі не   зазначено.   33. 17 березня 1994 року стоматолог зауважив, що штучний зуб повністю зла%   мався і потребував відновлення.   34. У медичному висновку від 24 березня 1995 року згадується відкладення   кальцію в колінному суглобі. 3 квітня 1996 року було зроблено рентґенівський   знімок, який виявив дві невеликі ранки, спричинені травматичним ушкоджен%   ням, у верхній, зовнішній частині коліна.   35. У медичній довідці, датованій 20 березня 1996 року, вказується на психо%   логічні проблеми (астенія, сум'яття почуттів, депресія), що почалися за три ро%   ки до того.   3. Провадження за скаргою заявника   36. 2 жовтня 1993 року, на попередньому розгляді справи трапанійським суд%   дею%слідчим, заявник і ще один в'язень стверджували, що до жовтня 1992 року   у п'янозькій в'язниці до них застосовували такі форми поганого поводження,   як «катування, приниження і жорстокість». Заявник, зокрема, сказав, що йому   зламали палець і зуб. Хоч ситуація й поліпшилася після жовтня 1992 року, він   скаржився, що загальне поводження з ним, зокрема на підставі статті 41%біс За%   кону 1975 року № 354, було нелюдським та емоційно виснажливим.   37. Суддя%слідчий поінформував про це прокуратуру міста Ліворно (Livorno);   прокуратура розпочала офіційне розслідування (справа № 629/93) і 12 листопа%   да 1993 року дала доручення поліційному відділенню (carabinieri) м. Портофе%   райо (Portoferraio) опитати заявника про характер і тривалість поганого, як він   стверджував, поводження, і одержати будь%яку наявну в нього інформацію, яка   могла б допомогти виявити винних. Вона також затребувала медичні записи,   що стосувалися заявника.   38. У поліційному відділенні м. Портоферайо заявника допитали 5 січня   року. Він сказав, що з моменту прибуття на П'янозу охоронці «били його,   піддавали тортурам, актам жорстокості та психологічному катуванню». Зокре%     Лабіта проти Італії   ма, його ляскали долонями по спині. Коли він прямував з камери до спортив%   ного майданчика, його примушували бігти коридором, підлогу якого навмисно   робили слизькою. Охоронці ставали шеренгою вздовж усього коридору і завда%   вали ударів ногами, руками та кийками. Якось він висловив протест з приводу   того, що охоронці, б'ючи його, порвали на ньому джемпер. Один із них наказав   йому стулити пельку, почав ображати його, а потім ударив його, пошкодивши   окуляри і вставний зуб. В'язнів несамовито били щоразу, коли ті виходили з ка%   мер. Проте він додав, що не міг точно сказати, хто саме з%поміж охоронців вин%   ний, оскільки в їхній присутності в'язні були зобов'язані опускати голови. На%   самкінець він заявив, що побиття припинилося в жовтні 1992 року.   39. 7 січня 1994 року поліційне відділення направило до прокуратури м. Лі%   ворно стенограму допиту заявника та його медичну картку. При цьому поліція   заявила, що список охоронців, які працювали у п'янозькій в'язниці у той пері%   од, буде надіслано пізніше.   40. 9 березня 1995 року за дорученням прокуратури м. Ліворно заявника до%   питали в поліційному відділенні м. Трапані. Йому показали фотокопії знімків   охоронців, котрі працювали в п'янозькій в'язниці. Заявник сказав, що не   може ідентифікувати того, хто брутально повівся з ним, проте зауважив, що   знімки було зроблено до того періоду, про який ідеться, і що це були тільки фо%   токопії. Він додав, що без труднощів ідентифікував би зазначеного охоронця,   якби побачив його на власні очі.   41. 18 березня 1995 року прокуратура м. Ліворно попросила повернути мате%   ріали за скаргою без подальших заходів у зв'язку з неможливістю встановити   правопорушників (perché ignoti gli autori del reato). Лівонський суддя%слідчий ви%   дав відповідне розпорядження 1 квітня 1995 року.   4. Доповідь ліворнського судді, відповідального за виконання   вироків, про умови в п'янозькій в'язниці   42. 5 вересня 1992 року ліворнський суддя, відповідальний за виконання ви%   років, надіслав рапорт міністрові юстиції та кільком іншим керівникам служби   покарань і представникам адміністрації про умови у п'янозькій в'язниці.   43. Рапорт було підготовлено за результатами розслідування ситуації у в'яз%   ниці в серпні 1992 року, під час якого було, зокрема, виявлено неодноразові по%   рушення прав в'язнів і ряд випадків поганого поводження — як у спеціальному   відділенні «Аґріппа», так і в звичайних відділеннях. Наприклад, у рапорті було   зазначено, що:   (i) гігієнічні умови були жахливими;   (ii) хоча в'язням було дозволено листуватися під наглядом цензури, проте   кореспонденцію було повністю заблоковано, і телеграми вручалися в'яз%   ням із значним запізненням;   (iii) в'язні були змушені бігти до в'язничного спортивного майданчика, і при   цьому їх, можливо, били кийками по ногах;     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   (iv) іноді в'язнів били кийками і застосовували до них інші форми поганого   поводження (наприклад, як стверджувалося, одного в'язня примусили   повністю роздягтися і виконувати вправи на підлозі (flessioni), після чого   його піддали ректальному огляду, який, за словами судді, відповідально%   го за виконання вироків, був абсолютно непотрібним, оскільки в'язень   щойно закінчив роботу в присутності інших охоронців; в'язень, якого   били, поки він одягався, згодом звернувся до в'язничного лікаря; тієї са%   мої ночі троє охоронців побили його в камері);   (v) вочевидь, пізніше відбувалися схожі інциденти, хоч нещодавно, як вида%   ється, ситуація поліпшилася — можливо, в результаті заходів, ужитих   стосовно охоронців.   44. Після того як почала поширюватися інформація і з'явилися повідомлен%   ня у пресі про те, що у п'янозькій тюрмі до ув'язнених застосовують насильст%   во, прокурор м. Ліворно провів день на острові, а потім розповів пресі, що не   виявив там нічого на підтримку обвинувачень.   45. Пізніше, 30 липня 1992 року, інспектори в'язничних служб провінції Тос%   кано (Tuscany) поінформували департамент з питань управління пенітенціар%   ними установами Міністерства юстиції, що, відповідно до інформації з надійних   джерел, у п'янозькій в'язниці мали місце серйозні випадки поганого поводже%   ння з ув'язненими. Зокрема, у рапорті згадувався випадок, коли в'язня%інваліда   ввезли у в'язничне приміщення на тачці, під улюлюкання охоронців, а також   випадок, коли в'язня примусили стати на коліна перед свічкою.   46. У доповідній записці на ім'я старшого особистого секретаря міністра,   датованій 12 жовтня 1992 року, ґенеральний директор департаменту з питань   управління пенітенціарними установами Міністерства юстиції пояснив, що   умови, про які розповів ліворнський суддя, відповідальний за виконання пока%   рань, виникли головним чином тому, що п'ятдесят п'ять в'язнів були переведені   до П'янози у терміновому порядку в ніч з 19 на 20 липня 1992 року. Це викли%   кало практичні проблеми, які значною мірою і пояснюють помічені незручно%   сті. Крім того додаткові проблеми були спричинені будівельними роботами на   території в'язниці.   47. 28 жовтня 1992 року ґенеральний директор направив старшому особис%   тому секретареві міністра, а також прокуратурі висновки групи експертів, при%   значених департаментом. На підставі інформації, одержаної від опитаних у   в'язниці в'язнів, експерти встановили, що твердження про погане поводження   були повністю необґрунтованими, за винятком інциденту, пов'язаного з пере%   везенням в'язня%інваліда у тачці, що, однак, було спричинене відсутністю інва%   лідних візків у в'язниці.   48. Після рапорту судді, відповідального за виконання вироків, все ж таки   почалося розслідування, і одержану інформацію передали до ліворнської про%   куратури. Було ідентифіковано лише двох охоронців; їх підозрювали у вчине%   нні правопорушень, пов'язаних із заподіянням тілесних ушкоджень (стаття 582     Лабіта проти Італії   Кримінального кодексу) та зловживанням владою стосовно заарештованих або   затриманих осіб (стаття 608 Кримінального кодексу).   49. Прокуратура внесла подання про зняття обох обвинувачень: першого у   зв'язку з тим, що не було подано скаргу, а другого за спливом строку давності.   Клопотання було задоволено в частині правопорушення, пов'язаного із заподі%   янням тілесних ушкоджень, і відхилено в частині іншого обвинувачення; 20 гру%   дня 1996 року суддя%слідчий зажадав додаткової інформації. Як видається, це   розслідування все ще триває.   50. У доповідній записці від 12 грудня 1996 року — яку Уряд долучив до своїх   зауважень під час провадження в Комісії — голова суду, відповідального за ви%   конання вироків у Флоренції, сказав, що інциденти, які мали місце в п'янозь%   кій в'язниці, сталися на замовлення або за потурання тодішньої влади. Він та%   кож дійшов висновку, що твердження заявника про умови під час перевезення   повністю заслуговували на довіру і що перевезення в'язнів до п'янозької тюрми   здійснювалося з використанням сумнівних і невиправданих методів, справж%   ньою метою яких було залякування в'язнів. Він також зауважив, що відділення   суворого режиму п'янозької в'язниці було укомплектоване охоронцями з інших   тюрем, яких зовсім не добирали і яким було дано карт%бланш. У результаті, за   словами голови суду, управління зазначеним відділенням в'язниці від самого   початку характеризувалося зловживаннями й порушеннями правил.   C. Цензурування кореспонденції заявника   1. Застосування статті 41>біс   Закону про управління в'язницями   51. 20 липня 1992 року міністр юстиції видав наказ про переведення заяв%   ника до 20 липня 1993 року на особливий в'язничний режим, передбачений   статтею 41%біс Закону 1975 року № 354. На думку міністра, цей захід був не%   обхідний, зокрема, через нагальні потреби громадського порядку й безпеки,   спричинені ескалацією агресивної та безжалісної кампанії, що її проводила ма%   фія, яка несла відповідальність за нещодавні вбивства трьох суддів і восьми по%   ліцейських, а також за вибухи бомб, закладених в автомобілі, у великих містах   Італії. Така ситуація вимагала розірвання зв'язків між деякими в'язнями та їх%   нім середовищем. До заявника було застосовано такий захід з огляду на його   поганий характер і небезпечність; ці його риси змушували припустити, що він   підтримував контакт із злочинним світом і міг би скористатися цим, аби давати   розпорядження або встановлювати зв'язки із зовнішнім світом, що, у свою чер%   гу, могло б призвести до порушення громадського порядку або створити загро%   зу для пенітенціарних установ. Крім того, було цілком резонно припустити, що   такі в'язні, як заявник, залучатимуть інших засуджених до своєї діяльності або   домінуватимуть над ними і принижуватимуть їх у в'язниці так само, як вони   роблять це у своїх злочинних організаціях.     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   52. Наказ означав відхід від положень Закону про управління в'язницями;   він запроваджував такі обмеження:   (i) заборона розмов по телефону;   (ii) заборона будь%якого спілкування або листування з іншими в'язнями;   (iii) цензурування всієї вхідної та вихідної кореспонденції;   (iv) заборона зустрічей з третіми сторонами;   (v) обмеження відвідувань членів сімей (одна година на місяць);   (vi) заборона отримання або пересилання грошових сум понад встановле%   ний ліміт;   (vii) заборона на отримання пакетів (окрім пакетів з білизною) ззовні;   (viii) заборона організації культурної, рекреаційної та спортивної діяльності;   (ix) заборона голосувати і висувати свою кандидатуру на виборах представ%   ників в'язнів;   (x) заборона займатися мистецтвом і ремеслом;   (xi) заборона купувати харчові продукти, що вимагають кулінарної обробки;   (xiі) заборона проводити на свіжому повітрі понад дві години на день.   53. Пізніше строк дії цих заходів подовжували кілька разів аж до 31 січня   року.   2. Цензурування кореспонденції заявника   54. 21 квітня 1992 року районний суд м. Трапані постановив, не зазначивши   конкретних підстав для своєї ухвали, запровадити цензурування кореспонден%   ції заявника. Однак його кореспонденція не перевірялася, поки він перебував   у в'язниці м. Терміні Імерезе.   55. 20 липня 1992 року наказ про цензурування кореспонденції заявника ви%   дав також і міністр юстиції (див. пункт 52 вище).   56. Були піддані цензуруванню такі листи:   (i) лист заявника від 21 жовтня 1992 року до дружини (відправку цього листа   з п'янозької в'язниці було затримано, оскільки тюремна адміністрація ви%   рішила, що його зміст підозрілий, і спочатку надіслала листа судовим ор%   ганам);   (ii) лист від 7 травня 1993 року, відправлений заявникові його першим адво%   катом (зі штампом цензора п'янозької в'язниці);   (iii) лист від 28 лютого 1993 року, відправлений заявником його сім'ї (зі шта%   мпом цензора в'язниці м. Терміні Імерезе);   (iv) лист із довідкою всередині, якого заявник надіслав своїй дружині 2 бе%   резня 1993 року (адміністрація в'язниці м. Терміні Імерезе перехопила   листа і відправила його до департаменту з питань управління пенітенці%     Лабіта проти Італії   арними установами Міністерства юстиції з проханням дозволити повер%   нути листа заявникові; оскільки відповіді не надійшло, листа йому так і   не повернули);   (v) лист заявника своїй сім'ї, відправлений 7 травня 1993 року (зі штампом   цензора п'янозької в'язниці).   57. 15 вересня 1993 року, у відповідь на рішення Конституційного суду   (№ 349 від 28 липня 1993 року — див. пункт 102 нижче), міністр юстиції скасу%   вав цензурування кореспонденції, яке діяло на підставі наказів, виданих відпо%   відно до статті 41%біс.   58. Однак кореспонденцію заявника й далі цензурували — на підставі рішен%   ня районного суду м. Трапані від 21 квітня 1992 року.   59. 21 лютого 1994 року районний суд м. Трапані видав ухвалу про скасуван%   ня зазначеного наказу, та все одно цензурування кореспонденції заявника три%   вало й далі.   60. 10 червня 1994 року було відновлено звичайний режим ув'язнення заяв%   ника; зміна означала, серед іншого, припинення цензури. Втім, принаймні один   лист (надісланий заявникові його дружиною 28 липня 1994 року) все ж таки   було піддано цензурі за розпорядженням адміністрації п'янозької в'язниці.   61. 13 серпня 1994 року на прохання адміністрації п'янозької в'язниці голо%   ва кримінального відділу районного суду м. Трапані видав наказ про відновле%   ння цензурування кореспонденції заявника. Було піддано цензуруванню такі   листи:   (i) лист від 24 серпня 1994 року, відправлений заявникові його другим адво%   катом (зі штампом п'янозької в'язниці);   (ii) листи, відправлені заявникові його дружиною 18, 21, 29 і 30 серпня 1994   року, з двома фотографіями дітей заявника (кожен зі штампом цензора   п'янозької в'язниці);   (iii) лист заявника від 31 серпня 1994 року своїй сім'ї (зі штампом п'янозької   в'язниці);   (iv) лист від 1 вересня 1994 року, відправлений заявникові його дітьми (зі   штампом п'янозької в'язниці);   (v) лист від 16 жовтня 1994 року, відправлений заявникові його онукою   (штамп нерозбірливий);   (vi) листи від 18 і 20 жовтня 1994 року, відправлені заявникові його дружи%   ною (зі штампом в'язниці м. Терміні Імерезе);   (vii) лист від 20 жовтня 1994 року, вочевидь відправлений заявникові члена%   ми його сім'ї (зі штампом в'язниці м. Терміні Імерезе);   (viii) лист без дати, відправлений заявникові його онукою (зі штампом п'я%   нозької в'язниці).     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   62. Що стосується двох листів, надісланих заявникові його адвокатами   травня 1993 року і 24 серпня 1994 року, адміністрація п'янозької в'язниці за%   явила, що їх не можна вважати кореспонденцією між клієнтом та адвокатом   для цілей статті 35 перехідних положень нового Кримінально%процесуального   кодексу (див. пункт 97 нижче).   D. Запобіжні заходи щодо заявника   63. За поданням прокуратури м. Трапані, датованим 9 вересня 1992 року, ра%   йонний суд м. Трапані 10 травня 1993 року видав наказ про вжиття запобіжних   заходів щодо заявника, який мав перебувати під особливим наглядом поліції і   жити в м. Алькамо протягом трьох років. Районний суд встановив, зокрема, що   небезпечність заявника підтверджена конкретними доказами: він перебував   під слідством у зв'язку з дуже серйозним правопорушенням, перебував під вар%   тою в очікуванні суду і разом з іншими особами, підозрюваними в належності   до мафії, володів акціями компанії, якій належала дискотека, що була місцем   збору мафіозі.   Заявникові було поставлено, зокрема, такі вимоги:   (i) не покидати свого помешкання, не попередивши про це орган влади, від%   повідальний за нагляд над ним;   (ii) жити чесно і не давати підстав для підозри;   (iii) не спілкуватися з особами, раніше судимими або такими, щодо яких   здійснюються запобіжні заходи або заходи безпеки;   (iv) повертатися додому не пізніше 20 год. і не залишати помешкання раніше   год., за винятком ситуацій, коли для цього існують поважні причини,   проте у будь%якому випадку необхідно попередити про це орган влади,   відповідальний за нагляд над ним;   (v) не тримати зброї вдома і не носити її з собою;   (vi) не відвідувати бари і не ходити на громадські зібрання;   (vii) завжди мати при собі картку із зазначенням своїх конкретних обов'яз%   ків, передбачених запобіжними заходами, а також копію судового на%   казу;   (viii) з'являтися на відповідну поліційну дільницю щонеділі з 9%ї до 12 год.   64. Проте районний суд визнав, що на підставі доказів не можна зробити ви%   сновку про те, що компанія, про яку йдеться, займалася відмиванням грошей,   які надходили від нелеґальної діяльності мафії. А тому суд видав наказ про при%   пинення провадження щодо накладення арешту на акції компанії, якими воло%   дів заявник, та на частину його нерухомого майна.   65. Заявник подав апеляцію, проте її було відхилено 7 грудня 1993 року.   Апеляційний суд зауважив, перш за все, що Закон № 575 від 15 травня 1965   року закріплював презумпцію, згідно з якою особа, що належить до мафії, є не%     Лабіта проти Італії   безпечною, і для цілей застосування запобіжних заходів факт такої належності   можна встановити на підставі висновків, тимчасом як повноцінне доведення   необхідне лише для визнання такої особи винною. У даному випадку існували   непрямі докази проти заявника, як%от рішення про його запобіжне затримання   та передання справи до суду. Крім того, B. F. чітко заявив, що п. Лабіта належав   до мафіозного угруповання і був його скарбником. Існували й інші факти, зо%   крема бізнесові зв'язки заявника з іншими членами мафії. Контакт заявника з   мафією підтверджував і той факт, що його визнали гідним одружитися із сес%   трою керівника мафії і, отже, стати членом мафіозного клану. Це, безперечно,   робило ймовірним те, що злочинна організація проситиме його про послуги.   66. Заявник подав скаргу до касаційного суду, однак і її було відхилено рі%   шенням від 3 жовтня 1994 року — на тій підставі, що оцінка небезпечності осо%   би ґрунтувалася на фактах, які суд визнав переконливими. Районний суд м. Тра%   пані та апеляційний суд м. Палермо, зваживши на докази, на підставі яких   заявника тримали під вартою до суду, встановили, що заявник, імовірно, нале%   жав до мафіозного клану м. Алькамо. Рішення щодо фактів, ухвалені судами   першої інстанції та апеляційним судом, не можна було оскаржити в касацій%   ному суді.   67. Тим часом, 22 травня 1993 року, префект м. Трапані наказав заявникові   здати свій паспорт. Виконати цей наказ виявилося неможливим, оскільки, за   словами заявника, паспорт було втрачено. Префект також наказав заявникові   представити своє національне посвідчення особи, з тим щоб у ньому можна бу%   ло поставити штамп «недійсне для виїзду за кордон».   68. 1 червня 1993 року префект м. Трапані наказав вилучити водійське по%   свідчення заявника.   69. Дію запобіжних заходів було призупинено до закінчення судового проце%   су і відновлено з 19 листопада 1994 року, коли районний суд м. Трапані виправ%   дав заявника.   70. 13 лютого 1996 року заявникові заборонили виїхати з м. Алькамо, щоб су%   проводжувати свою дружину та одного з їхніх синів до лікарні м. Палермо, де   вони мали пройти медичне обстеження, — на тій підставі, що обстеження не   було пов'язане із серйозним захворюванням.   71. Тим часом 8 січня 1996 року заявник звернувся до районного суду м. Трапані   з проханням видати наказ про скасування запобіжних заходів на тій підставі,   що тепер його було остаточно виправдано (рішенням від 14 грудня 1995 року) і   що зазначені заходи не давали йому змоги влаштуватися на роботу.   72. 11 червня 1996 року районний суд відхилив клопотання. При цьому він   спочатку нагадав практику касаційного суду, згідно з якою встановлені на суді   факти, навіть якщо вони й недостатні для визнання вини, все ж таки можуть   (якщо вони не суперечать іншим доказам), розглядатися як серйозні докази,   достатні для визнання небезпечною особи, яку було виправдано. Саме так, на   думку районного суду, було і в даному випадку. За його висновком, твердження     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   B. F. доводили, що заявник був пов'язаний з мафіозним кланом м. Алькамо;   про це свідчив той факт, що його покійний шурин очолював головний клан.   Що стосується неможливості працевлаштуватися, суд вважав, що це не пов'я%   зано із запобіжними заходами, оскільки заявник у будь%який момент міг звер%   нутися по дозвіл працювати і одержав би його — за умови, звичайно, що робота   не суперечила б його обов'язкам, передбаченим запобіжними заходами.   73. 7 жовтня 1996 року заявникові було повернуто його посвідчення особи,   на якому стояв штамп «недійсне для виїзду за кордон».   74. Одного дня (не зазначено, коли саме) заявник звернувся до районного   суду м. Трапані ще з одним клопотанням про скасування запобіжних заходів   щодо нього, у якому він повторив, що тепер його остаточно виправдано, і під%   креслив, що він завжди виконував вимоги запобіжних заходів.   75. 21 жовтня 1997 року районний суд м. Трапані відхилив це клопотання, за%   явивши, що, перш за все, провадження стосовно запобіжних заходів не було   безпосередньо пов'язане з провадженням у кримінальній справі, тому виправ%   дання не мало автоматичного впливу на запобіжні заходи, передбачені чинним   наказом. У будь%якому разі заявник не довів, що спосіб його життя реально змі%   нився чи що він по%справжньому розкаявся.   76. Дія запобіжних заходів щодо заявника припинилася 18 листопада 1997   року.   E. Позбавлення виборчих прав   77. У результаті вжиття щодо заявника заходу особливого нагляду міська   виборча комісія 10 січня 1995 року вирішила викреслити ім'я заявника зі спис%   ку виборців на тій підставі, що відповідно до статті 32 Указу президента № 223   від 20 березня 1967 року, його було позбавлено громадянських прав.   78. Заявник подав апеляцію до районної виборчої ради, стверджуючи, що в   рішенні від 10 січня 1995 року не зазначено жодних підстав і що рішення про   вжиття запобіжних заходів було прийнято до його виправдання.   Рішенням від 27 лютого 1995 року, врученим заявникові 7 березня 1995 року,   рада відхилила апеляцію на тій підставі, що заявник втратив виборчі права від%   повідно до закону (оскільки його було позбавлено громадянських прав внаслі%   док застосування до нього заходу особливого нагляду), а не в результаті рішен%   ня виборчої комісії. Заявник не оскаржував цього рішення.   79. 19 листопада 1997 року, зі спливом строку дії запобіжних заходів, заявник   подав клопотання про відновлення його в реєстрі виборців.   80. 28 листопада 1997 року районна виборча комісія поінформувала мера   м. Алькамо, що вона надала заявникові дозвіл взяти участь у наступних адміні%   стративних виборах, призначених на 30 листопада 1997 року.     Лабіта проти Італії   81. 29 листопада 1997 року мер сповістив заявника про рішення виборчої ко%   місії.   82. 11 грудня 1997 року міська виборча комісія відновила ім'я заявника у ви%   борчому реєстрі м. Алькамо.   F. Компенсація за «несправедливе» затримання   83. 4 лютого 1997 року заявник звернувся до апеляційного суду м. Палермо з   клопотанням про присудження йому, відповідно до статей 314 і 315 Криміналь%   но%процесуального кодексу, відшкодування за тримання його під вартою з   квітня 1992 року до 12 листопада 1994 року, яке було «несправедливим», про   що свідчить виправдання заявника 14 грудня 1995 року.   84. Апеляційний суд визнав клопотання обґрунтованим у рішенні від 20 січня   року, яке було передано до канцелярії суду 23 січня 1998 року. Взявши до   уваги тривалість і особливо тяжкі умови тримання його під вартою, а також шко%   ду, завдану заявникові (його репутації) та його сім'ї (членам якої довелося здій%   снювати далекі поїздки, щоб побачитися з ним), суд присудив йому 64 000 000   італійських лір.   II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА   A. Положення, що стосуються тривалості   досудового тримання під вартою   85. Перший пункт статті 273 Кримінально%процесуального кодексу (КПК)   передбачає, що «ніхто не повинен триматися під вартою до суду, якщо відсутні   серйозні докази його вини».   86. Стаття 274 КПК уточнює, що наказ про досудове тримання під вартою   може бути виданий у таких випадках: «a) якщо тримання під вартою необхідне   з огляду на особливі й неминучі вимоги розслідування фактів, пов'язаних з ре%   альною та безпосередньою загрозою для отримання або достовірності дока%   зів...; b) якщо обвинувачений переховується від правосуддя або існує реальна   загроза цього, за умови, що, на думку суду, в разі визнання винним його буде   засуджено до позбавлення волі на строк понад два роки; і c) коли, з огляду на   конкретний характер та обставини правопорушення і з урахуванням особистих   характеристик підозрюваного чи обвинуваченого, на які вказують його пове%   дінка та колишні судимості, існує реальний ризик вчинення ним тяжкого зло%   чину із застосуванням зброї або інших засобів насильства проти особи, або   правопорушення проти конституційного ладу, або правопорушення, пов'яза%   ного з організованою злочинністю, або повторного правопорушення, подібно%   го до того, в якому його підозрюють або обвинувачують...»   87. Пункт 3 статті 275 КПК зі змінами, внесеними до нього Законодавчим   актом 1991 року № 152 (який став Законом 1991 року № 203) і Законодавчим     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   актом 1991 року № 292 (який став Законом 1991 року № 356), встановлює спро%   стовну презумпцію необхідності вжиття таких заходів у зв'язку з певними пра%   вопорушеннями, зокрема належністю до мафіозного угруповання.   88. Стаття 303 КПК встановлює максимальні строки досудового тримання   під вартою, що залежать від стадії, на якій перебуває провадження. У випадку   правопорушення, передбаченого статтею 416%біс Кримінального кодексу, пе%   ріоди, що стосуються провадження в суді першої інстанції, становлять один рік   від початку тримання обвинуваченого під вартою до видання наказу про пере%   дання справи до суду та один рік від початку судового процесу до винесення рі%   шення судом першої інстанції. Якщо наказу про передання справи до суду не   видано або склалося так, що впродовж належного періоду суд першої інстанції   не ухвалив рішення щодо вини обвинуваченого, досудове тримання під вартою   стає незаконним, тому обвинуваченого повинні звільнити.   89. Однак пункт 2 статті 304 КПК передбачає, що для певних правопору%   шень, зокрема для зазначеного у статті 416%біс Кримінального кодексу, періо%   ди, встановлені статтею 303, можуть бути збільшені під час розгляду справи,   дебатів у суді першої інстанції чи в апеляційному суді, якщо провадження вия%   виться особливо складним. Стаття 304 передбачає, що тривалість досудового   тримання під вартою за жодних обставин не повинна перевищувати дві тре%   тини максимально можливого вироку за правопорушення, у вчиненні якого   обвинувачено особу, або вироку, винесеного судом першої інстанції.   90. У пункті 2 статті 305 КПК сказано: «Під час попереднього слідства про%   курор може подати клопотання про подовження строку досудового тримання   під вартою, який незабаром має закінчитися, у разі серйозної потреби в запо%   біжних заходах, які в особливо складних розслідуваннях категорично вимага%   ють подовження строку досудового тримання під вартою...» Далі цим положен%   ням передбачено, що таке подовження можна повторити лише один раз і що в   будь%якому випадку періоди, передбачені статтею 303 КПК, не можна переви%   щувати більш ніж наполовину.   91. Що стосується процедури звільнення, 29 березня 1996 року Міністерство   юстиції поінформувало всі пенітенціарні установи, що адміністративні послуги   потрібно надавати також і вночі, з тим щоб забезпечити не лише звільнення   ув'язнених, а й, серед іншого, прийняття підозрюваних, яких було заарешто%   вано або які самі здалися правосуддю, та здійснення термінової госпіталізації   ув'язнених.   B. Відшкодування за «несправедливе» затримання   92. Стаття 314 КПК передбачає, що будь%яка особа, яку було виправдано   рішенням, що стало остаточним, — на підставі недоведення обвинувачення,   невчинення нею даного правопорушення, відсутності події кримінального пра%   вопорушення або відсутності складу злочину, — має право на справедливе від%     Лабіта проти Італії   шкодування за будь%який період досудового тримання під вартою за умови, що   тримання під вартою не було пов'язане з її власними хибними свідченнями або   помилковими діями.   93. Клопотання про відшкодування слід подати впродовж вісімнадцяти мі%   сяців з дня, коли рішення стало остаточним. Максимально можливий розмір   відшкодування — 100 000 000 італійських лір.   C. Положення, що стосуються цензурування кореспонденції   94. Стаття 18 Закону № 354 від 26 липня 1975 року зі змінами, внесеними   відповідно до статті 2 Закону № 1 від 12 січня 1977 року, передбачає, що повно%   важення видавати наказ про цензурування кореспонденції в'язнів належить   судді, до відання якого належить справа, — або судді%слідчому, або судді, що   веде процес, — до моменту винесення рішення судом першої інстанції, а після   того — судді, відповідальному за виконання вироків. Суддя може розпоряди%   тися про цензурування кореспонденції в'язня в обґрунтованому рішенні; проте   в цьому положенні не зазначено, за яких обставин можна видавати такі накази.   95. На практиці цензурування означає розкриття й читання всіх поштових   відправлень в'язня або суддею, що видав наказ, або начальником в'язниці, або   працівником в'язниці за призначенням начальника; на цензурованій корес%   понденції ставиться штамп на підтвердження того, що її було перевірено (див.   також статтю 36 указу про введення в дію згаданого вище Закону № 354 — Указ   президента № 431 від 29 квітня 1976 року). Цензурування не дає права викрес%   лювати окремі слова та речення, але суддя може видати розпорядження про те,   щоб певний лист або кілька листів не були доставлені адресатові; у таких ви%   падках в'язня слід негайно сповістити про це. Такий захід може також тимчасо%   во запровадити начальник в'язниці, який повинен поінформувати про це суддю.   96. Стаття 103 КПК забороняє перехоплення чи будь%яку форму цензурува%   ння кореспонденції між в'язнем та його адвокатом — за умови, що кореспон%   денція відповідним чином позначена, і за винятком випадків, коли суддя має   вагомі підстави вважати, що зміст кореспонденції становить склад правопору%   шення.   97. Аналогічно стаття 35 перехідних положень нового Кримінально%проце%   суального кодексу передбачає, що правила цензурування кореспонденції в'яз%   ня, встановлені Законом № 354 і Указом президента № 431, не стосуються ко%   респонденції між в'язнем і його адвокатом. Проте, щоб таку кореспонденцію   не було піддано цензурі, на конверті слід вказати імена як обвинуваченого, так   і його адвоката, той факт, що адвокат виступає саме в такій ролі, а також зро%   бити позначку «кореспонденція для цілей судового провадження» («corrispon&   denza par ragioni di giustizia»), яку відправник повинен підписати, зазначивши   при цьому, з яким саме провадженням пов'язаний лист. Якщо відправником є   адвокат, його підпис має бути завірений головою асоціації адвокатів або його   представником.     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   98. Оскільки цензурування кореспонденції є адміністративним актом і не   впливає на особисту свободу в'язня, його не можна оскаржити в касаційному   суді (касаційний суд, рішення № 3141 від 14 лютого 1990 року і № 4687 від 4 лю%   того 1992 року).   99. Стаття 35 Закону про управління пенітенціарними установами (Закон   № 354 від 26 липня 1975 року) передбачає, що в'язні можуть відправляти в за%   печатаних конвертах клопотання та скарги до таких представників влади:   (i) начальника в'язниці, в'язничних інспекторів, ґенерального директора пе%   нітенціарних установ і міністра юстиції;   (ii) судді, відповідального за виконання вироків;   (iii) посадовців судових органів та органів охорони здоров'я, що інспектують   в'язницю;   (iv) голови реґіональної ради;   (v) Президента Республіки.   D. Дія статті 41>біс Закону 1975 року № 354   щодо цензурування кореспонденції   100. Стаття 41%біс Закону про управління пенітенціарними установами зі   змінами, внесеними відповідно до Закону № 356 від 7 серпня 1992 року, наділяє   міністра юстиції повноваженням призупиняти застосування звичайного в'яз%   ничного режиму — встановленого Законом 1975 року № 354 — загалом або в   окремій частині, якщо він не відповідає рівню вимог громадського порядку та   безпеки. Він повинен навести підстави для такого кроку, і його рішення підля%   гає судовій перевірці. Це положення можна застосувати лише у випадку, коли   в'язня обвинувачено або визнано винним у вчиненні одного з правопорушень,   зазначених у статті 4%біс цього закону. До числа цих правопорушень належать і   ті, що пов'язані з діяльністю мафії. Відповідно до Закону № 446 від 28 листо%   пада 1999 року, зазначене положення залишатиметься чинним до 31 грудня   року.   101. Стаття 41%біс не містить списку можливих обмежень. Їх повинен визна%   чати міністр юстиції. Попервах стаття 41%біс тлумачилась як така, що наділяє   також і міністра юстиції повноваженням видавати накази про цензурування   кореспонденції в'язнів.   102. У своїх рішеннях № 349 і № 410, ухвалених у 1993 році, Конституційний   суд Італії, розглянувши питання про те, чи відповідає така система принципові   невтручання у повноваження законодавчої влади, постановив, що стаття 41%біс   не суперечить Конституції. Однак він заявив, що, з огляду на статтю 15 Кон%   ституції, у разі накладення будь%яких обмежень на кореспонденцію вимагалося   вмотивоване судове рішення. Відповідно, міністр юстиції не мав повноважен%   ня накладати обмеження стосовно кореспонденції в'язнів.     Лабіта проти Італії   E. Відповідні положення щодо застосування   запобіжних заходів в індивідуальних випадках   103. Право застосовувати запобіжні заходи було встановлене Законом № 1423   від 27 грудня 1956 року. Такі заходи мають на меті запобігти вчиненню пра%   вопорушень особами, які вважаються «небезпечними для суспільства». Нині   закон виокремлює три категорії громадян, небезпечних для суспільства: a) ті,   кого на підставі фактичних доказів слід вважати схильним до рецидивних пра%   вопорушень; b) ті, кого з огляду на їхню поведінку або спосіб життя і на підставі   фактичних даних слід вважати такими, що зазвичай одержують доходи злочин%   ним шляхом; і c) ті, кого з огляду на їхню поведінку і на підставі фактичних   даних слід вважати такими, що вчинили правопорушення, які ставлять під за%   грозу психічну або фізичну недоторканність неповнолітніх або небезпечні для   суспільства, громадської безпеки чи порядку.   104. Стаття 3 Закону № 1423/56 передбачає, що особи, небезпечні для сус%   пільства, можуть бути взяті під особливий нагляд поліції. Такий захід може су%   проводжуватися, в разі потреби, вимогою не проживати в одному або кількох   місцях чи провінціях або — якщо особа вважається особливо небезпечною, —   наказом про обов'язкове проживання на конкретно вказаній території (obbligo   di soggiorno).   105. Такі накази належать виключно до юрисдикції судів головного міста   провінції. Суд розглядає таке питання на закритому засіданні і повинен ухва%   лити вмотивоване рішення після того, як вислухає представника прокуратури   та особу, до якої запропоновано застосувати такий захід і яка має право на по%   дання меморандумів і представництво з боку адвоката. Обидві сторони можуть   подати апеляцію протягом десяти днів. Подання апеляції не веде до відстроче%   ння виконання рішення. Рішення апеляційного суду можна оскаржити в каса%   ційному суді.   106. У рішенні про застосування запобіжного заходу суд повинен зазначити   його тривалість — від одного до п'яти років максимально, а також умови, що їх   має дотримуватися дана особа.   107. Відповідно до Закону № 575 від 31 травня 1965 року зі змінами, внесе%   ними 1982 року, запобіжні заходи у формі наказу про особливий нагляд, при%   мусове поселення або вислання можуть бути застосовані до осіб за наявності   доказів (indiziati) того, що вони належать до мафіозного угруповання.   108. Закон № 327 від 3 серпня 1988 року передбачає, що особу можуть зобо%   в'язати жити лише у тому місці, де вона має домівку або постійно проживає.   109. Насамкінець, у випадках, коли судовий процес уже розпочався, Закон   № 55 від 19 березня 1990 року наділяє суди правом призупиняти провадження   щодо застосування запобіжних заходів до завершення судового процесу.     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   F. Положення стосовно позбавлення виборчих прав   110. Стаття 2 Указу президента № 223 від 20 березня 1967 року передбачає,   зокрема, що особи, до яких застосовано запобіжні заходи на підставі судового   наказу або адміністративного рішення, втрачають виборчі права.   111. Пункт 1 (3) статті 32 зазначеного указу передбачає, що у таких випадках   префект (questore), уповноважений реалізувати такі заходи, повинен поінфор%   мувати муніципалітет населеного пункту, в якому проживає дана особа, про   будь%яке рішення, що має наслідком втрату громадянських прав. Після цього   муніципальна виборча комісія повинна негайно викреслити ім'я даної особи зі   списку виборців, навіть якщо у цей час не проводиться оновлення списків.   ЩОДО ПРАВА   I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ   112. Заявник поскаржився, що у перші місяці тримання його під вартою у   п'янозькій в'язниці він зазнавав поводження, несумісного зі статтею 3 Кон%   венції, у якій сказано:   «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що   принижує гідність, поводженню або покаранню».   A. Твердження про погане поводження у п'янозькій в'язниці   113. Уряд визнав, що ситуація у п'янозькій в'язниці влітку та восени 1992 ро%   ку була дуже складною, зокрема через надзвичайно напружено атмосферу того   часу.   114. Попервах Уряд підтвердив під час розгляду в Комісії: «Ці варті жалю дії   вчинили деякі охоронці з власної ініціативи; такі порушення правил не можна   розглядати як частину загальної політики. Така негідна поведінка, непередба%   чена і небажана — навпаки, вона становила кримінальне правопорушення, —   не може бути підставою для визнання винною держави, яка сама відреагувала   на те, що сталося, діями судової влади, що мали на меті відновити верховенство   права, яке підривають такі епізоди».   115. Однак на слуханні в Суді Уряд почав із такого твердження: за відсутності   незаперечних медичних свідчень не можна вважати, що в даному випадку до%   сягнуто мінімального рівня жорстокості, необхідного для визнання факту по%   рушення статті 3 Конвенції.   116. У будь%якому разі Уряд не погодився з висновком Комісії про те, що Іта%   лійська держава не відреагувала на акти насильства, вчинені її представника%   ми. Уряд доводив: той факт, що розслідування, яке мало на меті ідентифікацію   охоронців, відповідальних за стверджуване погане поводження, виявилося не%     Лабіта проти Італії   вдалим, не становив порушення статті 3, оскільки практику Суду з цього пи%   тання не можна тлумачити в тому плані, що держава не виконала своїх зобов'я%   зань за статтею 3 Конвенції, якщо наслідком розслідування не стало судове   рішення про визнання чиєїсь вини. Натомість питання полягало в тому, як   проводилося розслідування: ретельно чи з помилками та недоглядами, вина за   які лежить на органах влади. У даному випадку органи влади, які проводили   розслідування, виявили рішучість і доклали всіх зусиль, аби встановити вин%   них. Навпаки, відповідальність за невдале розслідування лежить на заявникові,   бо він не звернувся з проханням провести медичне обстеження одразу після   того, як зазнав поганого поводження. Далі, той факт, що заявник (єдиний сві%   док, який міг дати безпосередні свідчення) не зміг ідентифікувати охоронців за   показаними йому фотографіями, говорить про те, що будь%які подальші дії   слідчих виявилися б марними.   117. За словами заявника, головним чином з липня по вересень 1992 року він   багато разів зазнавав насильства, знущання та приниження, погроз та інших   форм катування — як фізичного, так і психологічного (див. пункт 29 вище).   Його били кулаками й долонями, ушкодили йому пальці, коліна й тестикули.   Його піддавали особистому обшукові в душовій кімнаті, і він залишався в   наручниках під час медичних оглядів. Його протести були марними і навіть   небезпечними. Одного разу, коли він висловив протест після того, як охоронці   порвали на ньому одяг, на його адресу пролунали погрози, образи, а один з охо%   ронців ударив його. У результаті йому пошкодили окуляри та штучний зуб, і, як   показують медичні записи, йому не дозволили віддати окуляри в ремонт і не   допомогли із зубом. Той факт, що після переведення на П'янозу в нього роз%   винулися психічні розлади, підтверджений медичною довідкою від 20 квітня   року.   118. Заявник стверджував, що тогочасна влада, безсумнівно, знала про інци%   денти, які відбувались у п'янозькій в'язниці, і потурала їм. З цього приводу він   послався на доповідну записку, підготовлену ліворнським суддею, відповідаль%   ним за виконання вироків, у якій було сказано, що методи, використовувані у   в'язниці, були інструментом залякування в'язнів. Далі, той факт, що його кри%   мінальну скаргу було відхилено через неможливість ідентифікувати правопо%   рушників, свідчив про схвалення незаконного акту і показував, що тогочасна   влада винна в заохоченні подій, що відбувалися на П'янозі.   119. Як Суд неодноразово підкреслював, у статті 3 втілено одну з найфунда%   ментальніших цінностей демократичних суспільств. Навіть у найважчих ви%   падках, як%от: боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвен%   ція категорично забороняє катування та нелюдське поводження чи покарання.   На відміну від більшості матеріально%правових положень Конвенції та Прото%   колів № 1 і № 4, стаття 3 не передбачає жодних винятків, і відступати від неї не   дозволяється, відповідно до пункту 2 статті 15, навіть у випадку надзвичайної   ситуації в державі, яка загрожує життю нації (див. справу Селмуні проти Фран%   ції (Selmouni v. France) [GC], № 25803/94, п. 95, ECHR 1999%V, а також рішення     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria) від 28   жовтня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998%VIII, с. 3288, п. 93).   Конвенція категорично забороняє катування і нелюдське чи таке, що прини%   жує гідність, поводження або покарання, незалежно від поведінки потерпілої   особи (див. рішення у справі «Чагал проти Сполученого Королівства» (Chahal   v. the United Kingdom) від 15 листопада 1996 року, Reports 1996%V, с. 1855, п. 79).   Тому характер правопорушення, яке начебто вчинив заявник, не мав значення   для цілей статті 3.   120. Суд нагадує: для того щоб погане поводження підпадало під дію стат%   ті 3, воно має відповідати мінімальному рівню жорстокості. Оцінка цього міні%   муму відносна: вона залежить від усіх обставин справи, зокрема від тривалості   поводження, його фізичних і психологічних наслідків, а в деяких випадках і від   статі, віку та стану здоров'я потерпілої особи. Застосування фізичної сили до   позбавленої свободи особи — якщо тільки без цього ніяк не можна було обій%   тися з огляду на її поведінку — принижує людську гідність і загалом є порушен%   ням права, закріпленого статтею 3 (див. рішення у справі «Текін проти Туреч%   чини» (Tekin v. Turkey) від 9 червня 1998 року, Reports 1998%IV, с. 1517–1518,   п. 52 і 53, а також згадувану вище справу Ассенова та інших, с. 3288, п. 94).   Суд визнавав поводження «нелюдським» тому, що воно, зокрема, було умис%   ним, тривало протягом багатьох годин поспіль і спричинилося або до фактич%   них тілесних ушкоджень, або до сильного фізичного і психічного страждання,   а також «таким, що принижує гідність», оскільки воно викликало у потерпілих   почуття страху, тривоги або неповноцінності і могло сприйматися ними як зну%   щання та приниження. Щоб покарання або асоційоване з ним поводження   вважалося «нелюдським» або «таким, що принижує гідність», страждання чи   приниження, про яке йдеться, в будь%якому випадку має виходити за межі того   неминучого елементу страждання чи приниження, пов'язаного з відповідною   формою законного поводження або покарання. Ще один момент, який слід   брати до уваги, — це питання про те, чи поводження мало на меті принизити   потерпілого або познущатися з нього (див., наприклад, «V. проти Сполученого   Королівства» (V. v. the United Kingdom) [GC], № 24888/94, п. 71, ECHR 1999%IX,   і рішення у справі «Ранінен проти Фінляндії» (Raninen v. Finland) від 16 грудня   року, Reports 1997%VIII, с. 2821–2822, п. 55), проте відсутність будь%яких   намірів такого роду не може вважатися переконливим доказом на користь від%   сутності порушення статті 3.   121. Твердження про погане поводження мають підкріплювати належні до%   кази (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Клаас проти Німеччини» (Klaas   v. Germany) від 22 вересня 1993 року, серія A, № 269, с. 17–18, п. 30). Щоб оціни%   ти ці докази, Суд запровадив критерій доведення «поза розумним сумнівом»,   проте з доповненням, що таке доведення може стати наслідком співіснування   достатньо переконливих, чітких і логічно несуперечливих висновків або по%   дібних до них неспростовних презумпцій факту (див. рішення у справі «Ірлан%   дія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня   року, серія A, № 25, с. 64–65, п. 161 (наприкінці)).     Лабіта проти Італії   122. У даному випадку погане поводження, на яке скаржився заявник, поля%   гало, з одного боку, в побитті долонями та кулаками, затисканні тестикул та   ударах кийками, а з іншого боку, в образах, непотрібних особистих обшуках,   актах приниження (як%от: необхідності залишатися в наручниках під час ме%   дичних оглядів), залякуванні та погрозах.   123. Суд ще на початку слухань звернув увагу на твердження Уряду про від%   сутність медичних доказів того, що поводження досягло мінімального рівня   жорстокості, необхідного для визнання наявності порушення положення, на   яке посилається заявник. Хоча цей арґумент не наводився на більш ранній ста%   дії провадження, Суд усе ж таки повинен дослідити його, з огляду на важли%   вість і серйозність факту визнання порушення статті 3 Конвенції.   124. Суд зауважив, що, за словами Уряду, заявник не подав жодних перекон%   ливих доказів на підтримку своїх тверджень про погане поводження чи деталь%   ної розповіді щодо стверджуваного зловживання владою стосовно нього з боку   охоронців п'янозької в'язниці, зокрема у період з липня по вересень 1992 року.   Він обмежився описом ситуації, яка, за його словами, часто повторювалася на   П'янозі в той час, і посиланням на доповідну записку від 12 грудня 1996 року   голови суду, відповідального за виконання вироків (див. пункт 50 вище). Справ%   ді, наведені заявником нечисленні конкретні докази щодо цього питання, а са%   ме — медична картка п'янозької в'язниці (див. пункти 31–33 вище), медичний   висновок від 24 березня 1995 року, результати рентґенівського дослідження   колін, датованого 3 квітня 1996 року (див. пункт 34 вище), а також довідка про   його психічний стан, складена 20 березня 1996 року (див. пункт 35 вище), — не%   достатні, щоб заповнити цю прогалину. Зокрема, в'язнична медична картка не   містить підтверджень того, що проблеми заявника зі штучним зубом виникли   внаслідок ударів охоронця. Так само немає жодних доказів того, що ушкоджен%   ня колін були спричинені поганим поводженням, особливо якщо врахувати,   що він не звертався з цього приводу до лікаря до 10 серпня 1993 року (при цьо%   му він стверджує, що погане поводження стало менш інтенсивним і навіть при%   пинилося на кінець вересня 1992 року). Далі, медична довідка про те, що в ньо%   го розвинулися психічні розлади, була видана, згідно з датою, приблизно через   три з половиною роки після описаних інцидентів і не вказує на будь%який при%   чинний зв'язок (у ній просто констатовано, що розлади з'явилися на три роки   раніше — іншими словами, після того, як інциденти, на які він скаржиться,   припинилися).   125. Суд відзначив, що в'язням може бути складно дістати докази поганого   поводження з боку охоронців. У цьому зв'язку він зауважив, що, за тверджен%   нями заявника, охоронці на П'янозі вдавалися до тиску на в'язнів, погрожуючи   помстою, якщо на них скаржитимуться. Проте Суд зауважив, що заявник не   стверджував, наприклад, що йому бодай один раз не дозволили звернутися до   лікаря. Крім того, заявник через своїх адвокатів кілька разів подавав клопотан%   ня органам судової влади, зокрема щодо звільнення (див. пункти 14, 15, 19 і 21   вище); ці клопотання були подані незабаром після вересня 1992 року, тобто     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   через невеликий проміжок часу після того, як погане поводження, про яке йде%   ться, стало менш інтенсивним або навіть припинилося. Проте скаржитися на   поводження він почав лише на попередньому розгляді справи 2 жовтня 1993   року (див. пункт 36 вище). Заявник ніяк не пояснив таку суттєву затримку.   126. Суд також вивчив доповідну записку голови суду, відповідального за   виконання вироків, датовану 12 грудня 1996 року; саме Уряд подав її до Комі%   сії (див. пункт 50 вище). Не бажаючи недооцінювати серйозності речей, які   піддано критиці в ній, Суд водночас не може залишити поза увагою той факт,   що в доповідній записці дається лише загальна оцінка, не обґрунтована кон%   кретними та доведеними фактами. Тому Суд не може вважати її вирішальним   доказом.   127. За таких обставин Суд вважає, що матеріали справи, пов'язані з твер%   дженням заявника про те, начебто він зазнавав поганого фізичного та психо%   логічного поводження у п'янозькій в'язниці, не містять достатніх доказів цього.   128. Цей висновок не можна поставити під сумнів з огляду на загальні умови   в п'янозькій в'язниці у той час, що їх описав ліворнський суддя, відповідальний   за виконання вироків, у своєму рапорті від 5 вересня 1992 року (див. пункти 42–43   вище): у рапорті не наведено жодних свідчень, безпосередньо пов'язаних зі ста%   новищем заявника, а названі в ній серйозність та обсяг зловживання владою   виявилися менш значними, що показало розслідування, проведене в'язничною   адміністрацією (див. пункти 44–46 вище).   129. Насамкінець, оскільки наявні докази не дають Суду підстав вважати до%   веденим поза всяким розумним сумнівом, що заявник зазнавав поводження,   яке досягло мінімального рівня жорстокості, необхідного для визнання факту   порушення статті 3, Суд констатував недостатність доказів для висновку, що   було допущено порушення статті 3 Конвенції стосовно тверджень про погане   поводження.   B. Характер проведеного розслідування   130. Суд зауважив, що твердження заявника, які він висловив судді%слідчому   м. Трапані на засіданні 2 жовтня 1993 року та під час допиту в поліції 5 січня   року, у своїй сукупності дають серйозні підстави для підозри, що заявник   справді зазнавав неналежного поводження у п'янозькій в'язниці.   Не слід також забувати, що умови, у яких тримали в'язнів на П'янозі, були в   той час у центрі уваги засобів масової інформації (див. пункт 44 вище) і що інші   в'язні скаржилися на поводження, подібне до описаного заявником (див. пунк%   ти 36 і 43 вище), а це посилює враження правдоподібності його тверджень.   131. На думку Суду, якщо особа висловлює правдоподібне твердження, що   вона зазнала поводження, несумісного зі статтею 3, з боку поліції або інших   представників держави, то зазначене положення, розглянуте у поєднанні із     Лабіта проти Італії   загальним обов'язком держави, відповідно до статті 1 Конвенції, «ґарантувати   кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в …   Конвенції», непрямим чином вимагає проведення ефективного офіційного   розслідування. Як і у випадку розслідування за статтею 2, це розслідування має   бути таким, щоб можна було встановити й покарати винних (див., стосовно   статті 2 Конвенції, рішення у справах «МакКанн та інші проти Сполученого   Королівства» (McCann and Others v. the United Kingdom) від 27 вересня 1995 року,   серія A, № 324, с. 49, п. 161, «Кайя проти Туреччини» (Kaya v. Turkey) від 19 лютого   року, Reports 1998%I, с. 324, п. 86, і «Яша проти Туреччини» (Yaşa v. Turkey)   від 2 вересня 1998 року, Reports 1998%VI, с. 2438, п. 98). Інакше загальна правова   заборона катування і нелюдського та такого, що принижує гідність, поводжен%   ня і покарання, попри своє фундаментальне значення (див. пункт 119 вище),   практично виявилася б неефективною, і в деяких випадках представники дер%   жави могли б безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контро%   лем (див. згадуване вище рішення у справі Ассенова та інших, с. 3290, п. 102).   132. Суд зауважив, що після того як суддя%слідчий поінформував прокурату%   ру про стверджувані факти поганого поводження, викладені заявником на по%   передньому слуханні, органи державної влади провели деякі розслідування у   зв'язку з цими твердженнями (див. пункти 37–41 вище). Проте Суд не переко%   нався, що ці розслідування були достатньо ретельними й ефективними, щоб   відповідати згаданим вище вимогам статті 3.   133. Суд одразу зауважив, що розслідування, яке проводила прокуратура м. Лі%   ворно, було дуже повільним: після допиту заявника в поліції 5 січня 1994 року   минуло чотирнадцять місяців, перш ніж з ним зустрілися знову, аби виявити   винних. Проте, як показують матеріали справи, єдине, що було зроблено за той   час, — це отримання фотокопій (а не відбитків) знімків охоронців, які працю%   вали на П'янозі. Варто нагадати, що увесь той період заявник залишався ув'яз%   неним на П'янозі.   134. На думку Суду, особливо вражає те, що, хоча заявник повторив 9 бе%   резня 1995 року, що зможе впізнати відповідних охоронців, коли побачить їх на   власні очі, нічого не було зроблено, аби надати йому таку змогу, і всього лише   через дев'ять днів прокуратура звернулася з проханням (яке було задоволено)   видати наказ про припинення провадження — не на тій підставі, що тверджен%   ня виявилися безпідставними, а на тій, що не вдалося встановити винних.   135. Бездіяльність італійських органів влади гідна ще більшого жалю з огляду   на той факт, що скарга заявника була не єдиною. Сумнівні методи, що їх прак%   тикували охоронці у п'янозькій в'язниці, було публічно піддано рішучому осуду   навіть з боку органів державної влади (див. пункти 42–45 вище).   136. За таких обставин, взявши до уваги відсутність ретельного та ефектив%   ного розслідування правдоподібних тверджень заявника про те, що він зазна%   вав поганого поводження з боку охоронців під час перебування у п'янозькій   в'язниці, Суд постановляє, що було допущено порушення статті 3 Конвенції.     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   C. Твердження про нелюдський і принизливий   характер перевезення з П'янози   137. Заявник також стверджував, що умови, в яких перебували в'язні під час   перевезення їх із П'янози до інших в'язниць, були нелюдськими і принизли%   вими.   138. Проте Суд зауважив, що заявник не надав детальної інформації про те,   скільки разів його вивозили з П'янози, а також про дати і конкретні умови та%   ких перевезень. Не поскаржився він на умови перевезення й відповідним орга%   нам влади. А тому, як і Комісія, Суд дійшов висновку, що наявних доказів недо%   статньо для визнання факту порушення статті 3 у цьому зв'язку.   II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ   ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ   139. Заявник скаржився на тривалість досудового тримання під вартою і   стверджував про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, який передбачає:   «3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпун%   кту "с" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою   службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, i йо%   му має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку   або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовле%   не ґарантіями з'явитися на судове засідання».   140. Уряд заперечив це твердження, тимчасом як Комісія погодилася з ним.   A. Втрата статусу потерпілого   141. Уряд заявив, що, оскільки апеляційний суд м. Палермо присудив заяв%   никові певну суму відшкодування за час, проведений ним в умовах досудового   тримання під вартою, це означає, що держава%відповідач визнала — принаймні   по суті — порушення пункту 3 статті 5 Конвенції і надала відповідне відшко%   дування. Отже, заявник більше не міг стверджувати, що він є потерпілим від   такого порушення.   142. У справах «Амюр проти Франції» (Amuur v. France) (рішення від 25 черв%   ня 1996 року, Reports 1996%III, с. 846, п. 36) і «Далбан проти Румунії» (Dalban v.   Romania [GC], № 28114/95, п. 44, ECHR 1999%VI) Суд нагадав, що «рішення або   захід, сприятливий для заявника, у принципі недостатні для того, щоб він   позбувся свого статусу "потерпілого", якщо національні органи влади не визна%   ли — прямо або по суті — факт порушення Конвенції і після цього не надали   відшкодування за нього».   143. У даному випадку, хоч апеляційний суд м. Палермо в рішенні від 20 січ%   ня 1998 року, переданому до канцелярії 23 січня 1998 року, справді погодився з     Лабіта проти Італії   вимогою заявника про відшкодування за несправедливе тримання під вартою,   проте він обґрунтував своє рішення пунктом 1 статті 314 Кримінально%проце%   суального кодексу, який передбачає, що право на відшкодування має «будь%яка   особа, яку було виправдано рішенням, що стало остаточним» (див. пункт 92   вище). Тримання під вартою було визнано несправедливим в результаті ви%   правдання, тож відшкодування відповідно до пункту 1 статті 314 не рівнознач%   не визнанню того, що тримання під вартою не відповідало вимогам статті 5   Конвенції. Хоча тривалість досудового тримання заявника під вартою було   взято до уваги при розрахунку суми відшкодування, проте в зазначеному рі%   шенні не визнано ні прямо, ні опосередковано, що вона була надмірною.   144. Як наслідок, Суд визнав, що, попри виплату певної суми відшкодуван%   ня за час, проведений заявником в умовах досудового тримання під вартою, він   все одно може стверджувати, що є «потерпілим» від порушення пункту 3 стат%   ті 5 у сенсі статті 34 Конвенції.   B. Розгляд заяви по суті   1. Період, який необхідно взяти до уваги   145. Сторони та Комісія погодилися, що період, який необхідно взяти до   уваги, почався 21 квітня 1992 року, коли заявника було взято під варту.   146. Що стосується кінцевої дати, заявник і Комісія наполягали на тому, щоб   вважати нею день звільнення заявника (13 листопада 1994 року — див. пункт 24   вище). Уряд, зі свого боку, стверджував, що цей період закінчився 12 листопада   року, коли було постановлено рішення суду першої інстанції (див. пункт 23   вище).   147. Суд нагадав, що період, про який ідеться в пункті 3 статті 5, вважається   таким, що закінчився, у «день, коли ухвалено рішення щодо обвинувачення,   навіть якщо це лише рішення суду першої інстанції» (див. рішення у справі   «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany) від 27 червня 1968, серія A,   № 7, с. 23–24, п. 9). Тому досудове тримання заявника під вартою для цілей   пункту 3 статті 5 Конвенції закінчилося 12 листопада 1994 року.   148. Отже, період, який необхідно взяти до уваги, тривав майже два роки сім   місяців.   2. Розумність тривалості затримання   a) Подання тих, хто виступив у Суді   149. Заявник стверджував, що тривалість досудового тримання його під вар%   тою не може вважатись обґрунтованою з погляду пункту 3 статті 5 Конвенції.   Серйозних доказів вини не існувало, а обвинувачення ґрунтувалися на   хибних твердженнях єдиного «пентіто», і не було ніякого ризику вчинення     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   рецидивних правопорушень. Йому просто не пощастило, адже його було об%   винувачено в належності до мафії у той час, коли органи влади Італії бажали   продемонструвати, яких значних зусиль вони докладають, аби знищити за%   значену організацію. Тому в нього не було шансів на звільнення, попри від%   сутність у нього судимостей.   150. Уряд визнав, що досудове тримання заявника під вартою тривало довго,   проте заявив, що в даному разі це було виправдане вагомістю доказів проти   нього. Уряд доводив, зокрема, що у випадках, коли (як і в цій справі) йдеться   про правопорушення, пов'язані з діяльністю мафії, органи влади були зобов'я%   зані проводити надзвичайно глибоке й ретельне вивчення справи в рамках су%   дового процесу в максимальному обсязі, неминучим наслідком чого були дуже   тривалі й складні розслідування та слухання.   151. Комісія дійшла висновку: чим довше тривало розслідування, тим необ%   хіднішим ставала для органів влади наявність вагомих і конкретних доказів   гаданого ризику того, що заявник переховуватиметься від правосуддя, вчинить   повторне правопорушення або фальсифікує докази. Презумпція, закріплена в   статті 273 Кримінально%процесуального кодексу, сама по собі не виправдову%   вала настільки довге тримання заявника під вартою.   Крім того, Комісія дійшла висновку, що провадження не здійснювалося на%   стільки швидко, як цього вимагає пункт 3 статті 5. Попри те, що докази проти   заявника були дуже слабкими, Уряд обмежився твердженнями загального ха%   рактеру, що необхідно було провести складне розслідування банківської та фі%   нансової діяльності, не зазначивши заходів, яких треба було вжити і які фак%   тично вживалися.   b) Оцінка Суду   (i) Принципи, встановлені практикою Суду   152. Відповідно до практики Суду, на питання про те, чи є розумним строк   тримання під вартою, не можна відповісти абстрактно. Визначати, чи розумно   й надалі залишати обвинуваченого під вартою, необхідно на підставі особли%   востей кожної конкретної справи. Подовження строку тримання під вартою в   певній справі може бути виправданим лише тоді, коли наявні конкретні ознаки   того, що вимога громадських інтересів важить більше — попри презумпцію не%   винуватості, — ніж правило поваги до особистої свободи (див., серед інших   джерел, рішення у справі «W. проти Швейцарії» (W. v. Switzerland) від 26 січ%   ня 1993 року, серія A, № 254%A, с. 15, п. 30).   Передусім національні судові органи мають забезпечити, щоб у будь%якому   конкретному випадку досудове тримання обвинуваченої особи під вартою не   перевищувало розумного строку. З цією метою вони повинні вивчити всі факти   «за» і «проти» наявності справжньої вимоги громадських інтересів, яка, попри   належну повагу до принципу презумпції невинуватості, виправдовувала б від%   ступ від правила поваги до особистої свободи, та викласти їх у своєму рішенні   щодо відхилення клопотання про звільнення. Саме на підставі міркувань, ви%     Лабіта проти Італії   кладених у цих рішеннях, та достовірних фактів, зазначених заявником у його   апеляціях, Суд мав вирішити, чи було допущено порушення пункту 3 статті 5   Конвенції.   153. Існування розумної підозри, що заарештована особа вчинила правопо%   рушення, є умовою sine qua non для тривалого тримання під вартою, але через   деякий час ця умова перестає бути достатньою. У таких випадках Суд повинен   встановити, чи інші підстави, наведені судовими органами, виправдовують по%   дальше позбавлення свободи. У разі «відповідності» і «достатності» таких під%   став Суд має також з'ясувати, чи компетентні національні органи виявили «особ%   ливу ретельність» у здійсненні провадження (див. рішення у справах «Контрада   проти Італії» (Contrada v. Italy) від 24 серпня 1998 року, Reports 1998%V, с. 2185,   п. 54, та «I. A. проти Франції» (I. A. v. France) від 23 вересня 1998 року, Reports   1998%VII, с. 2978–2979, п. 102).   (ii) Застосування зазначених принципів до даної справи   154. Суд зауважив, що після подання заявником клопотань про звільнення   питання доцільності подальшого перебування під вартою розглядалося від%   повідними органами тричі: 6 травня 1992 року, 29 грудня 1992 року і 8 лютого   року. Крім того, 22 червня 1993 року розглядалося питання про те, чи слід   збільшити максимальний період досудового тримання під вартою (див. пунк%   ти 14–20 вище).   Обґрунтовуючи відмову звільнити заявника, органи влади посилалися од%   ночасно на наявність серйозних доказів його вини, загрозу тиску на свідків і   ризик фальсифікації доказів. Вони також спиралися на презумпцію, закріп%   лену пунктом 3 статті 275 Кримінально%процесуального кодексу (див. пункт 87   вище).   У рішенні про подальше тримання під вартою вони вказували на ризик   фальсифікації доказів, небезпечність обвинувачених, складність справи і по%   треби слідчих, зокрема на необхідність проведення дуже складного розсліду%   вання банківської діяльності.   ) Чи залишалися розумні підстави для підозр щодо заявника   155. Що стосується «розумної підозри», Суд повторив: той факт, що кон%   кретному заявникові не було висунуто обвинувачень або справу не було пере%   дано до суду, не обов'язково має означати, що мета його затримання суперечи%   ла пункту 1 (с) статті 5. Питання про наявність такої мети слід вивчати окремо   від питання про те, чи було її досягнуто, і з пункту 1 (с) статті 5 не випливає, що   поліція повинна була здобути докази (достатні для винесення обвинувачень)   або до моменту арешту, або під час перебування заявника під вартою (див.   рішення у справах «Ердаґоз проти Туреччини» (Erdagöz v. Turkey) від 22 жовтня   року, Reports 1997%VI, с. 2314, п. 51, і «Броуґан та інші проти Сполученого   Королівства» (Brogan and Others v. the United Kingdom) від 29 листопада 1988 року,   серія A, № 145%B, с. 29–30, п. 53).     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   Проте для розумної підозри необхідні факти або інформація, здатна пере%   конати незалежного спостерігача, що особа могла вчинити правопорушення   (див. згадане вище рішення у справі Ердаґоза, с. 2314, п. 51 (наприкінці), а та%   кож рішення у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королів%   ства» (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom) від 30 серпня 1990 року,   серія A, № 182, с. 16–17, п. 32).   156. У даній справі обвинувачення проти заявника мали єдине джерело —   твердження «пентіто», котрий у 1992 році розповів, що, як він дізнався у непря%   мий спосіб, заявник був скарбником мафіозного угруповання (див. пункт 10   вище). З погляду органів влади, у травні 1992 року ці твердження становили   доказ, достатній для того, щоб виправдати тримання заявника під вартою, з ог%   ляду на загальну надійність і достовірність слів цього «пентіто» (див. пункт 12   вище).   157. Суд усвідомлює той факт, що співробітництво колишніх членів мафії є   дуже важливою зброєю в боротьбі італійської влади з мафією. Проте викорис%   тання заяв таких осіб породжує складні проблеми, оскільки сам характер цих   заяв дає змогу маніпулювати ними і їх можна робити лише для того, щоб отри%   мати привілеї, передбачені італійським законодавством для «пентіто», або з ме%   тою особистої помсти. Тому не слід недооцінювати того, що зміст цих заяв   часто неоднозначний і є ризик, що особа може бути обвинувачена й заарешто%   вана на підставі неперевірених тверджень, які не обов'язково мають бути не%   упередженими (див. «Контрада проти Італії» (Contrada v. Italy), заява № 27143/95,   ухвала Комісії від 14 січня 1997 року, Decisions and Reports 88%B, с. 112).   158. З цих причин, на думку національних судів, заяви «пентіто» мають під%   тверджуватися іншими доказами. Крім того, необхідно, щоб чутки підкріплю%   валися об'єктивними доказами.   159. Це, на думку Суду, особливо важливо тоді, коли приймається рішення   про те, чи подовжувати строк досудового тримання під вартою. Хоча підозрю%   ваний може бути правомірно затриманий на початку провадження на підставі   заяв колишніх мафіозі, значення таких заяв неодмінно зменшується з плином   часу, особливо тоді, коли в процесі розслідування не вдається виявити нові   докази.   160. У даній справі Суд зауважив, що, оскільки районний суд м. Трапані та   апеляційний суд м. Палермо підтвердили своїми рішеннями виправдання заяв%   ника, це означало, що не знайшлося доказів, здатних підкріпити свідчення   B. F., які ґрунтувалися на чутках. Навпаки, чоловік, який був основним, хоч і   непрямим, джерелом інформації B. F., помер у 1989 році, причому він, своєю   чергою, одержав інформацію, що ґрунтувалася на чутках, від ще одного чоло%   віка, якого також було вбито, перш ніж могла з'явитися можливість його допи%   тати. Крім того, в процесі розслідування заяви B. F. уже були спростовані інши%   ми «пентіто», котрі повідомили, що не знали заявника (див. пункт 18 вище).     Лабіта проти Італії   161. За таких обставин потрібні були дуже переконливі підстави, щоб ви%   правдати, з точки зору пункту 3 статті 5, тривале (два роки сім місяців) триман%   ня заявника під вартою.   ) «Інші підстави» подальшого тримання під вартою   162. Національні суди посилалися на ризик тиску на свідків і фальсифікацію   доказів, небезпечність обвинувачених, складність справи і потреби розсліду%   вання. Вони спиралися на презумпцію, закріплену в пункті 3 статті 275 Кримі%   нально%процесуального кодексу (див. пункт 87 вище).   163. Суд зауважив, що підстави, викладені у відповідних рішеннях, були ро%   зумними — принаймні на початку, хоча й мали дуже загальний характер. Ішло%   ся про в'язнів загалом; судові органи обмежилися лише абстрактною згадкою   характеру правопорушення. Вони не вказали жодного факту на підтвердження   того, що ризики, на які вони посилалися, реально існували, і не довели, що за%   явник, який не мав судимостей і роль якого в мафіозному угрупованні, як ствер%   джувалося, була незначною (прокурор вимагав у його випадку позбавлення во%   лі строком на три роки), становив небезпеку. Жодної уваги не було приділено   тому фактові, що заявника було обвинувачено на підставі доказів, які з плином   часу ставали не сильнішими, а дедалі слабкішими.   164. Відповідно, Суд дійшов висновку, що підстави, зазначені в оскаржених   рішеннях, були недостатніми, щоб виправдати тримання заявника під вартою   протягом двох років семи місяців.   165. Іншими словами, тримання під вартою становило порушення пункту 3   статті 5 Конвенції.   III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ   ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ   166. Заявник стверджував, що тримання його під вартою впродовж дванад%   цяти годин після виправдання було незаконним.   167. У пункті 1 статті 5 Конвенції сказано:   «1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не мо%   же бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процеду%   ри, встановленої законом:   a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;   b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного при%   пису суду або для забезпечення виконання будь%якого обов'язку, вста%   новленого законом;   c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадже%   ння її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої пі%   дозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважа%   ється необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі   після його вчинення;     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою   застосування наглядових заходів виховного характеру або законне за%   тримання неповнолітнього з метою допровадження його до компе%   тентного органу;   e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних за%   хворювань, законне затримання психiчнохворих, алкоголіків або нар%   команів чи бродяг;   f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозво%   леному в'їзду в країну чи особи, щодо якої проводиться процедура де%   портації або екстрадиції».   168. Заявник стверджував, що його повинні були звільнити одразу після ви%   правдання. Ще до початку судового засідання можна було здійснити перевірку,   щоб з'ясувати — на випадок, якщо його буде виправдано, — чи існують інші   підстави тримати його під вартою. Решту адміністративних формальностей   можна було виконати після його звільнення.   169. Уряд вказав, що, хоча в'язень і вважається «вільним» після проголошен%   ня його виправдання в суді, однак його не можна звільнити доти, доки не ви%   конано певних адміністративних формальностей, перша і головна з яких —   перевірка того, чи існують інші причини тримання його під вартою. Оскільки   таку перевірку, відповідно до інструкцій прокуратури, належало виконати тю%   ремній адміністрації, в'язня довелося повернути до в'язниці, перш ніж його   можна було звільнити. У даному випадку заявника довелося везти з м. Трапані,   де відбувався суд, до м. Терміні Імерезе — на відстань приблизно 120 км.   Що стосується затримки, спричиненої відсутністю реєстратора, то у зверне%   нні до Комісії, датованому 31 січня 1997 року, міністр юстиції визнав, що вона   була невиправданою. Крім того, міністр пояснив, що з березня 1996 року на%   чальників пенітенціарних установ проінструктовано, що звільнення в'язнів   можливе в будь%який момент, зокрема і вночі.   170. Суд нагадав, що список винятків із права на свободу, закріпленого пун%   ктом 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків узгоджу%   ється з метою зазначеного положення, а саме — що нікого не буде свавільно   позбавлено свободи (див., серед інших джерел, рішення у справах «Джулія   Манцоні проти Італії» (Giulia Manzoni v. Italy) від 1 липня 1997 року, Reports   1997%IV, с. 1191, п. 25, і «Квінн проти Франції» (Quinn v. France) від 22 березня   року, серія A, № 311, с. 17–18, п. 42).   171. Хоча для цілей пункту 1 (с) статті 5 тримання під вартою справді пере%   стає бути виправданим «у день, коли ухвалено рішення щодо обвинувачення»   (див. пункт 147 вище), і, отже, сфера дії зазначеного положення не поширю%   ється на тримання під вартою після виправдання, «певна затримка виконання   рішення про звільнення затриманого часто неминуча, хоч її необхідно звести   до мінімуму» (див. згадане вище рішення у справі Джулії Манцоні, с. 1191, п. 25   (наприкінці)).     Лабіта проти Італії   172. Проте Суд зауважив, що в даній справі затримку зі звільненням заявни%   ка лише частково виправдовує потребу виконати відповідні адміністративні   формальності. Додаткова затримка звільнення заявника з 24 год. 25 хв. до ран%   ку 13 листопада 1993 року була спричинена відсутністю реєстратора. Лише пі%   сля його повернення стало можливим перевірити, чи існували якісь інші при%   чини для подальшого тримання заявника під вартою, а також залагодити інші   адміністративні формальності, обов'язкові при звільненні (див. пункт 24 вище).   173. За цих обставин подальше тримання заявника під вартою після повер%   нення до в'язниці м. Терміні Імерезе не становило першого кроку у виконанні   наказу про його звільнення, а тому не відповідало ні підпункту (c), ні будь%яко%   му іншому підпункту пункту 1 статті 5.   174. Таким чином, у цьому відношенні було допущено порушення статті 5.   IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ   175. Заявник скаржився на те, що адміністрація п'янозької в'язниці цензуру%   вала його кореспонденцію із сім'єю та адвокатом.   Стаття 8 Конвенції передбачає:   «1. Кожен має право на повагу до ... кореспонденції.   2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права,   за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і ко%   ли є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та   громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання   заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту   прав i свобод інших осіб».   176. Комісія висловила одностайну думку, що у справі було допущено пору%   шення статті 8 Конвенції, оскільки втручання в здійснення заявником права на   повагу до його кореспонденції відбувалося не «згідно із законом». Вона заува%   жила, що застосовне законодавче положення — стаття 18 Закону 1975 року   № 354, яка не містить жодних правил стосовно періоду, протягом якого корес%   понденцію в'язнів можна перевіряти, або підстав, на яких можливе видання   наказу про цензурування, — не вказує з достатньою чіткістю на межі дискре%   ційних повноважень відповідних органів влади у цій сфері і не містить вказівок   щодо здійснення цензури. Комісія спиралась на рішення Суду у справах Кало%   джеро Діани і Доменічіні, у яких також ішлося про цензурування кореспонден%   ції в'язнів (див. рішення у справах «Калоджеро Діана проти Італії» (Calogero   Diana v. Italy) від 15 листопада 1996 року, Reports 1996%V, с. 1775–1776, п. 29–33,   і «Доменічіні проти Італії» (Domenichini v. Italy) від 15 листопада 1996 року,   Reports 1996%V, с. 1799–1800, п. 29–33).   177. З огляду на висновок Суду у справах Калоджеро Діани і Доменічіні,   Уряд не оспорював висновку Комісії. Він пояснив, що 23 липня 1999 року мі%   ністр юстиції подав до Сенату законопроект про внесення змін до відповідного     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   закону з метою приведення його у відповідність зі згаданими вище рішеннями   Суду.   178. Суд погодився з Урядом і Комісією, що мало місце «втручання органу   державної влади» у здійснення заявником права на повагу до його кореспон%   денції, ґарантованого пунктом 1 статті 8.   179. Таке втручання суперечить статті 8, якщо відбувається не «згідно із за%   коном», не спрямоване на досягнення однієї або кількох леґітимних цілей, за%   значених у пункті 2, а крім того, якщо воно не є «необхідним у демократичному   суспільстві» для досягнення цих цілей (див. рішення у таких справах: «Сілвер   та інші проти Сполученого Королівства» (Silver and Others v. the United Kingdom)   від 25 березня 1983 року, серія A, № 61, с. 32, п. 84; «Кемпбелл проти Сполуче%   ного Королівства» (Campbell v. the United Kingdom) від 25 березня 1992 року, се%   рія A, № 233, с. 16, п. 34; у згаданих вище справах Калоджеро Діани, с. 1775,   п. 28, і Доменічіні, с. 1799, п. 28; а також рішення у справі «Петра проти Руму%   нії» (Petra v. Romania) від 23 вересня 1998 року, Reports 1998%VII, с. 2853, п. 36).   A. «Згідно із законом»   1. Періоди з 21 квітня 1992 року по 20 липня 1992 року,   з 15 вересня 1993 року по 21 лютого 1994 року,   а також із 13 серпня 1994 року по 13 листопада 1994 року   180. Рішення про цензурування кореспонденції заявника на підставі стат%   ті 18 Закону 1975 року № 354 у зазначені періоди приймалися районним судом   м. Трапані (див. пункти 54 і 58 вище). Проте у Суду немає причин не погодити%   ся з думкою Комісії про те, що, хоча цензурування кореспонденції заявника і   здійснювалося на підставі зазначеного положення, воно суперечило статті 8   Конвенції.   2. Період з 20 липня 1992 року по 15 вересня 1993 року   181. У зазначений період був чинним наказ про цензурування, виданий мі%   ністром юстиції відповідно до статті 41%біс Закону 1975 року № 354 (див. пунк%   ти 55–56 вище).   182. Як зауважив Суд, Конституційний суд Італії, спираючись на статтю 15   Конституції, постановив, що міністр юстиції не був уповноважений вживати   заходів щодо кореспонденції в'язнів, а тому, згідно з італійським правом, діяв   поза своєю компетенцією (див. пункт 102 вище). Отже, цензурування корес%   понденції заявника в цей період було незаконним з точки зору національного   права і відбувалося не «згідно із законом» у сенсі статті 8 Конвенції.     Лабіта проти Італії   3. Період з 21 лютого 1994 року по 10 червня 1994 року   183. У цей період не існувало правової підстави для цензурування кореспон%   денції заявника (див. пункт 59 вище).   4. Висновок   184. Отже, у жодний момент різні оскаржені заявником заходи стосовно цен%   зурування його кореспонденції не відбувалися «згідно із законом» у сенсі стат%   ті 8 Конвенції. Таким чином, було допущено порушення зазначеної статті.   B. Мета і необхідність втручання   185. У світлі наведеного вище висновку Суд не вважає за необхідне вивчати   у цій справі питання про те, чи було виконано інші вимоги пункту 2 статті 8.   V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ   ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ   186. Заявник також поскаржився на порушення своїх прав на захист, яке ви%   явилося в цензуруванні кореспонденції між ним та його адвокатом. Він поси%   лався на статтю 6 Конвенції, у відповідній частині якої сказано:   «3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення, має   щонайменше такі права:   ...   b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;   c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу за%   хисника, вибраного на власний розсуд, або — за браком достатніх кош%   тів для оплати юридичної допомоги захисника — одержувати таку до%   помогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;   ...»   187. Суд вважає, що у світлі його висновку щодо статті 8 Конвенції цю скаргу   поглинає попередня.   188. Крім того, як би то не було, Суд зауважив, що заявник не вказав, у який   спосіб цензурування його листування з адвокатом неґативно вплинуло на його   захист; зрештою, наприкінці провадження його було виправдано.   VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2   ПРОТОКОЛУ № 4 ДО КОНВЕНЦІЇ   189. Як стверджував заявник, той факт, що його було взято під особливий   нагляд поліції, попри його виправдання, становив порушення статті 2 Прото%   колу № 4, яка передбачає:     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   «1. Кожен, хто законно перебуває на території будь%якої держави, має право   вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї тери%   торії.   2. Кожен є вільним залишати будь%яку країну, включно зі своєю власною.   3. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження,   крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному сус%   пільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання   публічного порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров'я чи моралі   або з метою захисту прав і свобод інших осіб.   4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підляга%   ти обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними   інтересами в демократичному суспільстві».   190. Уряд підкреслив важливість запобіжних заходів у випадках, пов'язаних   з особами, підозрюваними в належності до мафії. Він додав, що факт виправ%   дання заявника не впливає на законність запобіжних заходів, застосованих до   нього. В італійській правовій системі кримінальні покарання та запобіжні за%   ходи доволі чітко розмежовані. Перші становлять реакцію на незаконну дію та   її наслідки; другі є засобом запобігання вчиненню таких дій. Іншими словами,   покарання накладається тоді, коли правопорушення вже вчинено, тимчасом   як запобіжні заходи мають на меті виключити ризик майбутніх правопору%   шень. Власне, Суд визнав це у справі Раймондо (див. рішення у справі «Рай%   мондо проти Італії» (Raimondo v. Italy) від 22 лютого 1994 року, серія A, № 281%A,   с. 19, п. 39).   У даній справі, хоч заявника і було виправдано (Уряд підкреслив у цьому   зв'язку, що формулювання «за недоведеністю» нині не вживається), проте існу%   вали серйозні докази його вини, які виправдовували вжиття запобіжних захо%   дів, і ці докази не було спростовано в суді.   191. Заявник стверджував, що після його виправдання на тій підставі, що   «він не вчинив правопорушення», до нього не повинні були й далі ставитися як   до злочинця%мафіозо, оскільки «серйозні докази» проти нього, всупереч твер%   дженню Уряду, були спростовані у суді.   192. Комісія дійшла висновку, що підстави, на які посилалися італійські   суди, зокрема той факт, що заявник мав сімейні зв'язки з мафією, були недо%   статніми.   193. Суд зауважив, що заявник упродовж трьох років (з 19 листопада 1994   року по 18 листопада 1997 року — див. пункти 69 і 76 вище) зазнавав дуже   суворих обмежень щодо свободи пересування, а це, безсумнівно, становило   втручання у здійснення ним прав, ґарантованих статтею 2 Протоколу № 4   (див. рішення у справі «Гуццарді проти Італії» (Guzzardi v. Italy) від 6 листо%   пада 1980 року, серія A, № 39, с. 33, п. 92, і згадане вище рішення у справі   Раймондо, с. 19, п. 39).     Лабіта проти Італії   194. Зазначені заходи було вжито на підставі Законів № 1423/56, № 575/65,   № 327/88 і № 55/90 (див. пункти 103–109 вище), а тому вони відповідали ви%   значенню «згідно із законом» у сенсі пункту 3 статті 2. Вони вочевидь були   спрямовані на досягнення леґітимних цілей: «підтримання публічного поряд%   ку (ordre public)» та «запобігання злочинам» (див. рішення у справі Раймондо,   там само).   195. Однак заходи мали бути ще й «необхідними в демократичному суспіль%   стві» для досягнення цих цілей.   У цьому зв'язку Суд вважає, що запобіжні заходи, в тому числі особливий   нагляд, леґітимні тоді, коли їх застосовують до осіб, підозрюваних у належності   до мафії, навіть до того, як було визнано їхню вину в суді, оскільки ці заходи   мають на меті запобігти вчиненню злочинів. Крім того, виправдання не обо%   в'язково робить такі заходи цілком безпідставними, оскільки конкретні докази,   зібрані на суді, хай вони й недостатні для забезпечення визнання вини, все ж   таки можуть виправдати побоювання, що дана особа в майбутньому може вчи%   нити кримінальні правопорушення.   196. У цій справі рішення взяти заявника під особливий нагляд було ухвале%   но 10 травня 1993 року, у момент, коли ефективно існували певні докази того,   що він належав до мафії, проте захід не застосовувався до 19 листопада 1994 ро%   ку, коли його виправдав районний суд м. Трапані (див. пункти 63 і 69 вище).   Суд вивчив підстави, на які спиралися суди Італії, відмовляючись скасувати   захід після виправдання заявника, а саме — твердження B. F., начебто заявник   мав контакти в мафіозному клані; про це свідчило те, що його покійний шурин   стояв на чолі головного клану (рішення районного суду м. Трапані від 11 черв%   ня 1996 року — див. пункт 72 вище), а також те, що «заявник не довів, що спосіб   його життя реально змінився чи що він по%справжньому розкаявся» (рішення   районного суду м. Трапані від 21 жовтня 1997 року — див. пункт 75 вище).   Суд не бачить, яким чином той один%єдиний факт, що дружина заявника   була сестрою керівника мафії, який пізніше помер, може виправдати застосу%   вання до нього таких суворих заходів за відсутності будь%яких інших конкрет%   них доказів існування реальної загрози вчинення ним правопорушення. Що   стосується зміни його способу життя і каяття, Суд зауважив, що заявник, який   не мав судимостей, був виправданий за обвинуваченням у належності до мафії   на тій підставі, що ні під час попереднього слідства, ні на суді не було подано   конкретних доказів на підтримку цього твердження.   197. Насамкінець, жодним чином не недооцінивши небезпеку, яку стано%   вить мафія, Суд дійшов висновку: немає підстав вважати, що обмеження пере%   сування заявника були «необхідними в демократичному суспільстві».   Таким чином, було допущено порушення статті 2 Протоколу № 4.     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   VII. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3   ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ   198. На думку заявника, позбавлення його виборчих прав, попри факт його   виправдання судом, становило порушення статті 3 Першого протоколу, в якій   сказано:   «Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з ро%   зумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забез%   печуватимуть вільне вираження думки народу у виборі законодавчого ор%   гану».   199. Уряд стверджував, що цей захід мав на меті позбавити мафію будь%якого   впливу на виборні органи. З огляду на реальний ризик того, що особи, які на%   лежать до мафії, можуть скористатися своїм виборчим правом і віддати свій   голос за інших членів мафії, тимчасове позбавлення заявника виборчих прав не   було надмірним заходом.   200. Комісія, зі свого боку, визнала захід надмірним, особливо з огляду на   той факт, що заявника було виправдано, і на загрозу його подальшого відчу%   ження від суспільства.   201. Суд вказав на те, що у статті 3 Першого протоколу, яка передбачає «віль%   ні» вибори «з розумною періодичністю» «шляхом таємного голосування» і «в   умовах, які забезпечуватимуть вільне вираження думки народу», імпліцитно   закріплені суб'єктивні права обирати й бути обраним. Ці права хоч і важливі,   проте не абсолютні. Оскільки стаття 3 визнає їх без прямої вказівки на них, не   кажучи вже про їхнє визначення, це дає простір для їх обмеженого тлумачення   (див. рішення у справі «Матьйо%Могін і Клерфайт проти Бельгії» (Mathieu   Mohin and Clerfayt v. Belgium) від 2 березня 1987 року, серія A, № 113, с. 23, п. 52).   У своїх правових системах Високі Договірні Сторони пов'язують права обирати   й бути обраним з умовами, які в принципі не заборонені статтею 3. У цій сфері   вони мають широке поле розсуду, проте саме Суд як кінцева інстанція має ви%   значати, чи були дотримані вимоги Першого протоколу; він повинен переко%   натися, що умови не обмежують виборчих прав до такої міри, що це підриває   саму їхню суть і позбавляє їх ефективності; що вони встановлені задля досягне%   ння леґітимної мети; і що засоби, які при цьому вживаються, не є надмірними   (див. рішення у справах «Ґітонас та інші проти Греції» (Gitonas and Others v.   Greece) від 1 липня 1997 року, Reports 1997%IV, с. 1233–1234, п. 39, і «Метьюз   проти Сполученого Королівства» (Matthews v. the United Kingdom) [GC], № 24833/94,   п. 63, ECHR 1999%I).   202. Суд зауважив, що імена осіб, узятих під особливий нагляд поліції, авто%   матично викреслюються з реєстру виборців, оскільки вони втрачають свої гро%   мадянські права, тому що становлять «небезпеку для суспільства» або, як у   даному випадку, підозрюються в належності до мафії (див. пункти 107 і 110   вище). Уряд вказав на ризик того, що особи, «яких підозрюють у належності до   мафії», скористаються своїм правом обирати на користь інших членів мафії.     Лабіта проти Італії   203. Суд не має сумніву, що тимчасове позбавлення виборчих прав осіб, що%   до яких існують докази їхньої належності до мафії, спрямоване на досягнення   леґітимної мети. Проте він відзначив, що, хоча в даній справі рішення про взя%   ття заявника під особливий нагляд поліції було ухвалено під час розгляду спра%   ви, реалізоване воно було тільки після закінчення судового процесу, коли заяв%   ника виправдали на тій підставі, що «він не вчинив правопорушення». Суд не   погодився з думкою Уряду про те, що серйозні докази вини заявника не були   спростовані під час судового процесу. Таке твердження суперечить тональності   рішень районного суду м. Трапані (див. пункт 23 вище) і апеляційного суду   м. Палермо (див. пункт 26 вище). Отже, у той час, коли його ім'я було викрес%   лено з реєстру виборців, не існувало конкретних доказів, на підставі яких мож%   на було б «підозрювати» заявника в належності до мафії (див., mutatis mutandis,   пункт 196 вище).   За таких обставин Суд не може вважати даний захід сумірним обставинам   справи.   Таким чином, було допущено порушення статті 3 Першого протоколу.   VIII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ   204. Стаття 41 Конвенції передбачає:   «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо   внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише   часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні   справедливу сатисфакцію».   A. Шкода   205. Заявник вимагав 2 000 000 000 італійських лір за фізичні та психічні   ушкодження. Він також вимагав 1 000 000 000 італійських лір на відшкодування   матеріальної шкоди, завданої в результаті конфіскації певної частини його не%   рухомого майна, закриття його дискотеки під час судового провадження на пе%   ріод до 1995 року і накладення арешту на акції компанії, які йому належали.   206. Уряд заявив, що не існувало причинного зв'язку між стверджуваною ма%   теріальною шкодою і стверджуваними порушеннями, і підкреслив, що заявник   раніше не скаржився до інституцій Конвенції на конфіскацію та накладення   арешту. З приводу тривалості тримання під вартою Уряд сказав, що заявникові   вже надано достатнє відшкодування в національних судах.   207. Що стосується конфіскації земель заявника та накладення арешту на   акції компанії, Суд погодився з арґументом Уряду про відсутність причинного   зв'язку між сумами, які вимагаються на відшкодування матеріальної шкоди, та   порушеннями, встановленими у справі. Він також повинен взяти до уваги той   факт, що заявник отримав відшкодування в національних судах за будь%яку   шкоду, якої він міг зазнати внаслідок тримання під вартою.     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   Проте Суд вважає, що, з огляду на серйозність і кількість допущених пору%   шень, виявлених у справі, заявникові необхідно присудити відшкодування мо%   ральної шкоди. Керуючись принципом справедливості, як це передбачає ста%   ття 41 Конвенції, Суд вирішив присудити заявникові 75 000 000 італійських лір.   B. Судові витрати   208. Насамкінець, заявник домагався відшкодування судових витрат, пов'я%   заних із провадженням у Комісії та Суді, проте не зазначив конкретної суми.   209. Уряд залишив це питання на розсуд Суду.   210. Беручи до уваги той факт, що заявник, якому під час провадження в Ко%   місії було надано правову допомогу, не вказав конкретної суми судових витрат   і не надав довідки про сплачений гонорар, Суд відхилив цю вимогу (див. ріше%   ння у згаданій вище справі Калоджеро Діани, с. 1778, п. 47, і рішення у справі   «Папагеоргіу проти Греції» (Papageorgiou v. Greece) від 22 жовтня 1997 року,   Reports 1997%VI, с. 2293, п. 60). Втім, у заявника, очевидно, були певні витрати,   пов'язані з розглядом справи в Суді. Тож Суд вважає справедливим присудити   йому за цим пунктом 6 000 000 італійських лір.   C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати   211. Згідно з наявною в Суду інформацією, передбачена законом відсоткова   ставка, чинна в Італії на день ухвалення цього рішення, становить 2,5 % річних.   НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД   1. Постановляє, дев'ятьма голосами проти восьми, що не було порушення   статті 3 Конвенції стосовно тверджень заявника щодо поганого поводження з   ним у п'янозькій в'язниці.   2. Постановляє одноголосно, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку   з непроведенням ефективного офіційного розслідування цих тверджень.   3. Постановляє одноголосно, що не було порушення статті 3 Конвенції сто%   совно умов переведення із п'янозької в'язниці.   4. Постановляє одноголосно, що заявник має право стверджувати про статус   «потерпілого» для цілей статті 34 Конвенції стосовно тривалості досудового   тримання його під вартою.   5. Постановляє одноголосно, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції   стосовно тривалості запобіжного тримання під вартою.   6. Постановляє одноголосно, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції   з огляду на затримання заявника після 24 год. 25 хв. 13 листопада 1994 року.     Лабіта проти Італії   7. Постановляє одноголосно, що було порушення статті 8 Конвенції внаслідок   цензурування кореспонденції заявника.   8. Постановляє одноголосно, що немає необхідності розглядати питання цен%   зурування кореспонденції заявника з його адвокатами відповідно до пункту 3   статті 6 Конвенції.   9. Постановляє одноголосно, що було порушення статті 2 Протоколу № 4 сто%   совно вжиття до заявника запобіжних заходів.   10. Постановляє одноголосно, що було порушення статті 3 Першого протоко%   лу внаслідок позбавлення заявника виборчих прав.   11. Постановляє одноголосно,   a) що держава%відповідач повинна виплатити заявникові упродовж трьох   місяців 75 000 000 (сімдесят п'ять мільйонів) італійських лір за мораль%   ну шкоду і 6 000 000 (шість мільйонів) італійських лір за судові витрати,   пов'язані з розглядом справи в Суді;   b) що зі спливом згаданих вище трьох місяців до остаточного розрахунку   на названі суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі 2,5 %   річних.   12. Відхиляє одноголосно решту вимог заявника щодо справедливої сатис%   факції.   Учинено англійською та французькою мовами і повідомлено на відкритому   засіданні у Палаці прав людини, Страсбург, 6 квітня 2000 року.   Підпис:   Підпис:   Люціус Вільдхабер,   Голова Суду   Пол Махоуні,   заступник Секретаря Суду   Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Реґламен%   ту Суду, до цього рішення додано спільну окрему думку п. Пастора Рідруехо,   п. Бонелло, п. Макарчика, пані Тюлкен, пані Стражницької, п. Буткевича, п. Ка%   садеваля і п. Жупанчича, яка частково не збігається з позицією більшості суддів.   Парафовано: Л. В.   Парафовано: П. Дж. М.     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА СУДДІВ   ПАСТОРА РІДРУЕХО, БОНЕЛЛО, МАКАРЧИКА, ТЮЛКЕН,   СТРАЖНИЦЬКОЇ, БУТКЕВИЧА, КАСАДЕВАЛЯ І ЖУПАНЧИЧА,   ЯКА ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ   Більшість суддів дійшла висновку, що не було допущено порушення статті 3   Конвенції стосовно тверджень заявника про погане поводження в п'янозькій   в'язниці. На жаль, ми не поділяємо цієї думки.   1. Більшість суддів вирішила, що заявник не довів «поза всяким розумним   сумнівом» своїх тверджень про те, що він зазнавав поганого поводження на   П'янозі. Хоча ми згодні з більшістю, що поданий заявником матеріал є лише   доказом prima facie, проте ми добре усвідомлюємо ті труднощі, які можуть по%   стати перед в'язнем, який зазнав поганого поводження з боку тих, хто наглядає   за ним, а також ризик, який може йому загрожувати, якщо він рішуче висту%   пить проти такого поводження. Справді, заявник говорив, що охоронці на П'я%   нозі інструктували в'язнів, щоб ті не обговорювали поводження, якого зазна%   ють, ні між собою, ні зі своїми адвокатами, і погрожували помститися їм, якщо   вони не послухаються (див. пункт 29 (наприкінці) цього рішення). Заявник   стверджував, що принаймні одного разу він зазнав помсти (див. пункт 29 ріше%   ння). У контексті того, про що написав ліворнський суддя, відповідальний за   виконання вироків, у своєму рапорті від 5 вересня 1992 року (див. пункт 42 (на%   прикінці) цього рішення), зрозуміло, що в'язні не насмілювалися звертатися до   лікаря одразу після того, як зазнавали поганого поводження, особливо з огляду   на те, що лікар міг бути пов'язаним з тюремною адміністрацією.   Відповідно, ми дотримуємося думки, що критерій, застосований для оціню%   вання доказів у цій справі, неадекватний, можливо, нелогічний і навіть непри%   датний, оскільки за відсутності ефективного розслідування заявник не мав   змоги дістати докази, а органи влади навіть не спромоглися ідентифікувати   охоронців, як вважається, відповідальних за погане поводження, на яке він   скаржився. Якщо віднині держави%учасниці зможуть розраховувати на те, що у   випадках, подібних до цього, Суд утримається від вивчення звинувачень щодо   поганого поводження з огляду на відсутність достатніх доказів, то вони будуть   зацікавлені в тому, щоб не розслідувати такі звинувачення, тим самим позбав%   ляючи заявників можливості доведення «поза розумним сумнівом». Хоча ми   вважаємо, що в деяких випадках процедурний підхід може виявитися корис%   ним і необхідним, проте у такій ситуації, як ця, він може дати державі можли%   вість обмежити свою відповідальність визнанням порушення лише процедур%   ного зобов'язання, яке вочевидь є менш серйозним, ніж порушення, пов'язане   з поганим поводженням. Крім того, ми вважаємо, що ті моменти, які привели   Суд до висновку про наявність процедурного порушення статті 3 (див. пунк%   ти 130–135 рішення), самі по собі досить чіткі й очевидні для того, щоб бути   підставою для висновку про порушення матеріально%правового положення.     Лабіта проти Італії   На нашу думку, у випадках, коли деякі або всі події, про які йдеться, можуть   бути відомими лише органам влади, як%от: коли потерпілий перебуває у в'язни%   ці, виникають серйозні презумпції, що поранення та погане поводження мали   місце саме під час ув'язнення. У таких випадках можна навіть вважати, що тя%   гар доведення лягає на органи влади, які повинні надати задовільне і перекон%   ливе пояснення. У будь%якому випадку критерій доведення заявником своїх   тверджень має бути нижчим, коли органи влади, попри відповідне прохання,   не провели ефективного розслідування, результати якого вони мали б повідо%   мити Суду.   Насамкінець, слід пам'ятати, що стандарт доведення «поза всяким розум%   ним сумнівом» у деяких правових системах є елементом кримінального судо%   чинства. Проте Європейський суд не розглядає питання вини чи невинуватості   осіб або покарання винних у порушенні; його завдання полягає в захисті по%   терпілих і забезпеченні відшкодування шкоди, спричиненої діями держави, ві%   повідальної за порушення. Мірило, метод і критерій доведення у відношенні   до відповідальності за Конвенцією відрізняються від тих, які застосовують у   різних національних системах у відношенні до відповідальності осіб за кримі%   нальні правопорушення (див. рішення у справі «Рибіч проти Австрії» (Ribitsch   v. Austria) від 4 грудня 1995 року, серія A, № 336, висновок Комісії, с. 37, п. 110).   2. Крім того, не всі види поводження, на які заявник може поскаржитися в   Суді, залишають фізичні або психічні відмітини, що їх можна вивчити під час   медичного обстеження. Не обов'язково мають залишитися якісь сліди від об%   раз, погроз чи актів приниження, тримання в наручниках під час медичних   оглядів або примусового бігу слизьким коридором до спортивного майданчика   під акомпанемент образ з боку охоронців. Однак таке поводження все ж таки   може травмувати психіку особи, а отже, підпадати під дію статті 3 Конвенції.   Твердження заявника про погане поводження психічного характеру, якого   він, за його словами, зазнавав, підкріплені іншими доказами стосовно загаль%   ної ситуації в п'янозькій в'язниці. Зокрема, ліворнський суддя, відповідальний   за виконання вироків, у своєму рапорті (див. пункт 42 рішення), складеному   під час перебування заявника на П'янозі, засудив практику «пробіжок до   спортивного майданчика» і змалював атмосферу насильства. Наслідком по%   дальшого розслідування стало відкриття провадження проти двох охоронців,   хоча докази в матеріалах справи виявилися недостатніми, аби суд визнав їхню   вину (див. пункт 49 рішення). Далі, у своїй доповідній записці від 12 жовтня   року ґенеральний директор департаменту з питань управління пенітенці%   арними установами (див. пункт 46 рішення) не заперечував, що в'язні епізо%   дично ставали жертвами насильства у п'янозькій в'язниці, проте відніс цю   ситуацію на рахунок «господарчих» проблем, спричинених одночасним і неза%   планованим переведенням великої кількості в'язнів і потребою в реструктури%   зації, яка при цьому виникла. Крім того, у своїй доповідній записці від 12 груд%   ня 1996 року (див. пункт 50 рішення) голова суду, відповідального за виконання   вироків, пояснив, що «зловживання та порушення правил», виявлені у П'янозі,     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск V   стали наслідком того, що в'язниця доукомплектовувалась охоронцями з інших   тюрем, яким було надано карт%бланш.   3. Ми також надаємо особливого значення тому фактові, що під час прова%   дження в Комісії Уряд визнав, що заявник зазнав поганого поводження, і не   оспорював жодного з його тверджень стосовно поведінки охоронців в'язниці.   До того ж у своїх зауваженнях, поданих до Комісії, Уряд сам охарактеризував   цю поведінку як «жахливу». Справді, головним чином на підставі визнання   фактів Урядом Комісія у своїй доповіді дійшла висновку, що було допущено   порушення статті 3 (див. пункт 120 доповіді Комісії). У Суді Уряд також не   заперечував, що заявник зазнавав стверджуваного поводження. Уряд лише до%   водив, що поводження не досягло мінімального рівня жорстокості, необхідно%   го для визнання факту порушення статті 3.   У світлі сказаного вище ми вважаємо, що висновки на підставі доказів були   достатньо переконливими, точними і взаємоузгодженими для того, щоб Суд   визнав, що заявник зазнавав поганого поводження, на яке скаржився.   Ми також впевнені, що таке поводження, з огляду на його мерзенну сутність   і значну тривалість, було таким, що сповнювало заявника почуттями страху,   тривоги й неповноцінності і могло сприйматися ним як знущання та прини%   ження, і що такі емоції не були неминучим наслідком ув'язнення.   Отже, ми вважаємо, що поводження, на яке поскаржився заявник, сприй%   малося ним як знущання й приниження, які досягли мінімального рівня жор%   стокості, необхідного для того, щоб підпадати під поняття «нелюдського та   такого, що принижує гідність, поводження» у сенсі статті 3, і що держава%від%   повідач несе за це відповідальність.   440