40786/98

БЕНЕФІЧІО КАПЕЛЛА ПАОЛІНІ   ПРОТИ САН;МАРИНО   (BENEFICIO CAPPELLA PAOLINI v. SAN MARINO)   У справі «Бенефічіо Капелла Паоліні проти Сан;Марино»   Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою, до складу якої уві%   йшли такі судді:   — п. Ж%П. Коста (J. P. Costa), Голова Суду,   — п. А. Б. Бака (А. B. Baka),   — п. Л. Лукаїдес (L. Loucaides),   — п. Ю. Бірсан (C. Bîrsan),   — п. К. Юнгвірт (K. Jungwiert),   — п. В. Буткевич (V. Butkevych), судді,   — п. Л. Феррарі Браво (L. Ferrari Bravo), суддя ad hoc,   — та пані С. Доллє (S. Dollé), секретар секції,   після наради за зачиненими дверима 8 квітня 2003 року та 22 червня 2004 ро%   ку, постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених вище днів:   ...   ЩОДО ФАКТІВ   8. Церква%заявниця є церковною інституцією в Сан%Марино.   9. 7 березня 1985 року уряд Сан%Марино видав розпорядження про вилу%   чення окремих земельних ділянок, що належали церкві%заявниці. В якості   компенсації церкві було призначено сплатити 114 790 590 італійських лір   (приблизно 59 284 євро). Земельна ділянка, на якій було передбачено про%   ведення певних робіт із облаштування території, що мали бути завершені до   грудня 1987 року, була використана лише частково.   лютого церква%заявниця звернулась до уряду з клопотанням щодо понов%   лення права власності на ту частину земельної ділянки, яка залишилась неви%     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск VІ   користаною. 20 жовтня 1980 року уряд відмовив заявниці на тій підставі, що   ділянка землі, про яку йшлось, ще могла бути використана в інтересах громади.   1. Процедура в цивільних судах   10. 10 листопада 1988 року, посилаючись на статтю 14 (3) Закону № 18 від   березня 1980 року («Закон № 18/1980»), в якій передбачено, що розпоря%   дження про вилучення окремих земельних ділянок втрачає чинність в резуль%   таті спливу терміну, відведеного для завершення відповідних робіт, церква%   заявниця в рамках процедури цивільного судочинства звернулась до суду   першої інстанції (Commissario della Legge) з метою відновити право власності.   Перше засідання, яке було призначене на 19 січня 1989 року, не змогло бути   проведене цього дня, оскільки уряд не отримав повідомлення. Уряд долучив%   ся до процедури судового розгляду справи 5 травня 1989 року. Під час засідан%   ня, яке відбулось 23 вересня 1989 року, уряд звернувся із запитом заслухати   свідка. 12 січня 1990 року суддя задовольнив цей запит. Свідок не з'явився на   судове засідання 5 травня 1990 року. 26 вересня 1990 року уряд відмовився від   свого права на заслуховування свідка. 23 травня 1991 року сторони подали у   письмовому вигляді свої подання. 14 листопада було завершено попередній   розгляд справи.   11. Рішенням від 14 січня 1992 року, яке цього ж дня було передане секре%   тареві суду, суд відхилив запит церкви%заявниці на підставі того, що, по%пер%   ше, розпорядження про вилучення земельних ділянок від 20 жовтня 1987 року   було адміністративним актом, а відтак, не потрапляло під юрисдикцію ци%   вільного суду, а по%друге, церква%заявниця не могла звертатись до суду з до%   маганням відновити право володіння, оскільки земельна ділянка, яка стала   предметом спору, була відчужена на законних підставах, і держава отримала   право розпоряджатись нею небезпідставно.   12. 12 березня 1992 року церква%заявниця звернулась до суду в порядку апе%   ляції в цивільному провадженні (Giudice delle Appellazioni Civili) задля встанов%   лення прав на володіння земельною ділянкою, намагаючись повернути у влас%   ність земельну ділянку, що стала предметом спору, відповідно до статті 14 (3)   Закону № 18/1980. Вона також стверджувала, що дії уряду порушили статтю 1   Першого протоколу. Перше слухання у справі відбулось 9 квітня 1992 року.   травня 1992 року церква%заявниця представила суду декілька документів.   травня 1992 року судовий розгляд справи був відкладений на тій підставі, що   сторони саме намагались досягнути дружнього врегулювання. 2 грудня 1992 ро%   ку, зазначивши, що переговори завершились невдачею, Commissario della Legge,   орган, що відповідав за підготовку справ у апеляційній інстанції, видав розпо%   рядження поновити процедуру судового розгляду. Під час слухань 25 лютого   року церква%заявниця звернулась із клопотанням про призначення   експерта та можливості допиту свідка з тим, щоб точно визначити, які частини     Бенефічіо Капелла Паоліні проти Сан!Марино   земельної ділянки не були використані. Рішенням від 2 березня та 6 квітня 1993   року Commissario della Legge задовольнив обидва клопотання. 24 червня було   заслухано свідка, доповідь експерта було долучено до матеріалів справи 7 лис%   топада 1993 року. Сторони надали свої остаточні подання 10 лютого та 24 берез%   ня 1994 року. Підготовку матеріалів справи було завершено 27 квітня 1994 року.   13. В грудні 1994 року помер суддя апеляційної інстанції С. Р. Жоден інший   суддя не міг замістити його, оскільки організаційна структура апеляційного   суду передбачала лише одну посаду судді. 17 січня 1995 року парламент (Con!   siglio Grande e Generale) ввів у дію Закон № 2/1995, стаття 1 якого передбачала   наступне: «Якщо суддя апеляційної інстанції помер, або якщо через серйозні   перешкоди він чи вона не може виконувати свої повноваження судді, який   розглядає справу, ці повноваження має виконувати один із суддів криміналь%   ної палати апеляційної інстанції, який має завершувати розгляд справ, що по%   требують нагального вирішення, до часу, коли буде призначено заміну помер%   лого судді або ж коли зникнуть серйозні перешкоди...».   14. 25 квітня 1995 року парламент призначив суддю P. G. P. на заміну по%   мерлого судді. Однак P. G. P. попросив у Ради XII дозволу на самовідвід від   розгляду цієї справи на підставі того, що він брав участь у провадженні як суд%   дя в першій інстанції цивільного провадження. Відповідно до статті 17 Закону   № 2/1995, Рада XII, яка виступала в якості третьої судової інстанції у випад%   ках, коли апеляційний суд не залишав у силі рішення суду першої інстанції,   на той час також відповідала за врегулювання клопотань стосовно відводу або   самовідводу суддів.   15. 26 вересня 1995 року Рада XII задовільнила клопотання і надіслала ма%   теріали зазначеної справи P. G., судді кримінальної палати апеляційної ін%   станції (Giudice delle Appellazioni per le cause penali).   16. Рішенням від 18 грудня 1998 року, яке того ж дня було передане секре%   тареві суду, суддя відхилив апеляцію. Він постановив, що пункт 3 статті 14 За%   кону № 18/1980 передбачає, що розпорядження про вилучення земельної ді%   лянки перестає бути чинним після закінчення визначеного терміну у випадку,   коли не вкладаються у відведений час для проведення робіт, а не у випадку,   коли відчужена власність не використовується в повному обсязі. Питання   щодо обґрунтованості процедури вилучення, поза всяким сумнівом, нале%   жить до компетенції адміністративних судів. Суддя, окрім іншого, зазначив,   що в апеляційному поданні церква%заявниця прагнула реституції свого права   на володіння, тоді як у суді першої інстанції вона просто запитувала щодо по%   новлення права на володіння земельними ділянками. Суддя дійшов висновку   про те, що апеляція не може бути визнана прийнятною, оскільки відповідно   до встановленої судової практики «запити, з якими вперше звертаються до   апеляційної інстанції, є, без сумніву, неприйнятними» (рішення Giudice delle   Appellazioni Civili від 20 липня 1970 року, № 147).     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск VІ   2. Провадження в адміністративних судах   17. В той же час, після того як набув чинності новий план землевпорядку%   вання, за яким було змінено призначення ділянок землі, що були предметом   спору, з індустріального використання на сільськогосподарське, церква%заяв%   ниця звернулась із запитом до уряду 3 березня 1993 року з тим, щоб повернути   свою колишню власність. 20 квітня 1993 року вона звернулась до адміністра%   тивного суду першої інстанції. Розгляд справи відбувся 3 серпня 1993 року.   Рішенням від 17 серпня 1993 року, яке цього ж дня було передане секретареві   суду, суд постановив, що до його компетенції не належить розгляд питання   про «визнання існування можливого права реституції невикористаних зе%   мель», оскільки адміністративний суд може лише розглядати виключно пи%   тання, пов'язані із законними інтересами. Він визнав, що лише парламент   (Consiglio Grande e Generale) може розв'язати питання стосовно цієї власності.   Зазначивши наприкінці, що оскільки за новим планом землевпорядкування   призначення невикористаних земель було змінено, то видане 7 березня 1985   року розпорядження про вилучення окремих земельних ділянок відповідно   стає нечинним в результаті закінчення визначеного терміну в тій частині, в   якій йдеться про зазначену власність. Однак, було наголошено на тому, що   таке скасування чинності не створює права на повернення прав володіння.   18. Уряд, зі свого боку, звернувся з апеляцією, оскаржуючи існування від%   мови, що малась на увазі, яка могла надати законні підстави для звернення до   адміністративного суду першої інстанції, так само як і повноваження цього   суду визнавати частково нечинним розпорядження про вилучення окремих зе%   мельних ділянок. Засідання апеляційного суду, яке спочатку було призначене   на 13 січня 1994 року, було перенесене на 24 травня 1994 року, оскільки суддя   адміністративного суду не зміг взяти участь в засіданні. Суд прийняв до роз%   гляду цю апеляцію рішенням від 26 травня 1994 року, яке того ж дня було   передане секретареві суду. Суд встановив, що держава набула права власності   на земельні ділянки у відповідності до процедури, яка була передбачена зако%   ном, зі сплатою компенсації за відчуження, і не існує положень законодавства,   згідно з якими уряд був би зобов'язаний повернути цю власність. Оскільки дії   уряду не могли бути кваліфіковані як гадана відмова, то подана заявницею 20   квітня 1993 року заява була визнана, відповідно, неприйнятною. Нарешті, суд%   дя постановив, що визнавши частково нечинним розпорядження про вилуче%   ння окремих земельних ділянок — розпорядження, яке, до того ж, ніколи не   оскаржувалось — адміністративний суд першої інстанції перевищив межі своїх   повноважень, він міг лише, якщо це справді було б доречно, визнати незакон%   ність відмову уряду, що, як вважається, малась на увазі.   19. Одного невстановленого дня апеляційний адміністративний суд видав   розпорядження про те, щоб матеріали справи надіслати до Ради ХІІ — органу,   який після отримання експертного висновку, врегульовує адміністративні су%     Бенефічіо Капелла Паоліні проти Сан!Марино   перечки у випадках, коли рішення судів першої та апеляційної інстанції спри%   чинили до протилежних висновків (стаття 21 Закону № 68 від 28 червня 1989   року, якою було запроваджене адміністративне судочинство). 27 вересня 1994   року Рада ХІІ, зробивши власний експертний висновок, залишила в силі рі%   шення апеляційної інстанції. Експерт відзначив, що, з одного боку, у зв'язку   з проголошенням суспільної значимості проведення робіт із облаштування   території право власності «Бенефічіо Капелла Паоліні» було трансформоване   в простий законний інтерес, а з іншого боку, пункт 3 статті 14 Закону № 15/1980   не лише наділяє законним характером дії адміністрації, але також і передба%   чає реальне право звернутись до цивільного суду і отримати визнання розпо%   рядження про вилучення ділянок нечинним в результаті закінчення терміну,   визначеного для проведення робіт.   ЩОДО ПРАВА   I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ   ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ   ...   2. «Право на суд»   26. Стосовно відмови у доступі до суду уряд стверджує, що відповідальність   за безрезультатне звернення до суду повністю покладається на церкву%за%   явницю, оскільки вона зверталась до адміністративних судів за підтверджен%   ням права (diritto soggettivo), а до цивільних судів за визнанням «законного ін%   тересу» («interesse legittimo»), тобто індивідуальна позиція захищалась у непрямий   спосіб настільки, наскільки вона узгоджувалась із суспільними інтересами.   Нарешті, церква%заявниця звернулась з новим поданням до апеляційної ін%   станції з оскарженням того, що не містилось у скарзі, яку було подано до суду   першої інстанції — саме цим повністю виправдовується рішення про відхи%   лення апеляції відповідно до чинної судової практики.   27. Церква%заявниця вказала на те, що національні судові інстанції не роз%   глядали справу по суті, одна за одною визнаючи відсутність власної юрисдик%   ції для розгляду цієї справи.   28. Європейський суд нагадує про те, що відповідно до його рішень, пункт 1   статті 6 Конвенції містить «право на суд», право на доступ до якого, тобто   право порушити розгляд справи в цивільних судах, є лише одним із його ас%   пектів (див. «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United King!   dom), ухвала від 21 лютого 1975 року, серія А, № 18, стор. 18, пункт 36). Для   того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку   і конкретну можливість оскаржити дії, які зачіпають права цієї особи (див.     Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Випуск VІ   рішення у справі «Беллє проти Франції» (Bellet v. France) від 4 грудня 1995   року, серія А, № 333%В, стор. 42, пункт 36).   В цій справі церква%заявниця звернулась до першої інстанції цивільного   суду задля того, щоб відновити право володіння на землю, яка їй колись нале%   жала, була відчужена державою і залишалась невикористаною; потім церква   зернулась із апеляційним оскарженням задля встановлення прав на володін%   ня земельною ділянкою, намагаючись поновити своє право власності; в по%   рядку адміністративного провадження церква%заявниця від самого початку   намагалася домогтися повернення власності (див. пункти 10–19 вище). У   своєму рішенні від 18 грудня 1998 року цивільний суддя апеляційної інстанції   підтвердив, що питання стосовно обґрунтованості процедури вилучення на%   лежить до компетенції адміністративних судів, тоді як 27 вересня 1994 року,   залишаючи в силі рішення апеляційного адміністративного суду, Рада ХІІ   постановила, що Закон № 15/1980 передбачає реальне право звернутись до   цивільного суду для того, щоб отримати визнання розпорядження про вилу%   чення ділянок нечинним в результаті закінчення терміну, визначеного для   проведення робіт (див. пункти 16–19 вище).   29. Перед Судом не стоїть задача розглянути те, чи цивільні або адміні%   стративні судові інстанції вповноважені чи ні, зокрема, в світлі пункту 3 стат%   ті 14 Закону № 15/1980, розглядати справу по суті. Суд відзначив, що церква%   заявниця звернулась до цих судів, але жоден із них не дав відповіді на питання   про те, чи мав він право ухвалити рішення про повернення земельних ді%   лянок, які були відчужені, але не використані. На думку Європейського суду,   така ситуація сягає рівня відмови у доступі до суду, що загрожує самій суті   права на суд, яке гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції. Відповідно, в цій   справі мало місце порушення цього положення.   ...   НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД   2. Постановляє, шістьма голосами проти одного, що було допущено пору%   шення пункту 1 статті 6 Конвенції стосовно права на суд;   ...   Учинено французькою мовою і повідомлено у письмовій формі 13 липня   року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.   Підпис:   Підпис:   Ж.%П. Коста,   Голова Суду   С. Доллє,   Секретар Суду   20