46133/99;48183/99

WyrokETPCz2003-07-24ECLI:CE:ECHR:2003:0724JUD004613399

Analiza orzeczenia

Sekcja wygenerowana przez AI na podstawie treści orzeczenia — nie stanowi cytatu.

Zagadnienie prawne

Czy wielokrotne tymczasowe aresztowanie bez należytego uzasadnienia, przewlekłość postępowania karnego oraz długotrwałe zatrzymanie paszportu naruszały odpowiednio art. 5, art. 6 ust. 1 i art. 8 Konwencji?

Ratio decidendi

Trybunał uznał, że powtarzające się zatrzymania w trakcie tego samego śledztwa, które nie były należycie uzasadnione, stanowiły naruszenie art. 5 ust. 1 i 3 Konwencji, ponieważ argumenty władz krajowych były zbyt ogólnikowe. Długość postępowania karnego, trwającego ponad 9 lat dla jednej skarżącej i ponad 2 lata dla drugiej, została uznana za niezgodną z wymogiem rozsądnego terminu z art. 6 ust. 1, zwłaszcza że zarzuty nie były szczególnie skomplikowane. W odniesieniu do art. 8, Trybunał stwierdził, że długotrwałe zatrzymanie paszportu jednej ze skarżących, uniemożliwiające jej wykonywanie podstawowych czynności życiowych i skutkujące licznymi niedogodnościami, stanowiło trwającą ingerencję w jej życie prywatne, która nie była zgodna z prawem krajowym.

Stan faktyczny

Skarżące, Elena i Irina Smirnova, siostry bliźniaczki z Rosji, były objęte postępowaniem karnym wszczętym w 1993 roku w związku z podejrzeniem o nielegalne uzyskanie pożyczki. Były kilkakrotnie tymczasowo aresztowane. W 2002 roku zostały skazane za oszustwo, ale wyrok został uchylony przez Moskiewski Sąd Miejski z powodu przedawnienia. Paszport Eleny Smirnovej został skonfiskowany w 1995 roku i zwrócony dopiero w 1999 roku, co uniemożliwiło jej podjęcie pracy, uzyskanie pomocy medycznej, instalację telefonu i zawarcie małżeństwa, a także prowadziło do zatrzymań przez milicję.

Rozstrzygnięcie

Trybunał stwierdza naruszenie art. 5 ust. 1 Konwencji w stosunku do obu skarżących. Trybunał stwierdza naruszenie art. 6 ust. 1 Konwencji w stosunku do obu skarżących. Trybunał stwierdza naruszenie art. 8 Konwencji w stosunku do p. E. Smirnovej. Trybunał zasądza 3 500 EUR p. E. Smirnovej i 2 000 EUR p. I. Smirnovej tytułem zadośćuczynienia za szkody moralne oraz 1 000 EUR obu skarżącym tytułem zwrotu kosztów sądowych.

Pełny tekst orzeczenia

Справа «Смірнови проти Росії» (Smirnova v. Russia) 46133/99 and 48183/99 У рішенні, ухваленому 24 липня 2003 року у справі «Смірнови проти Росії», Суд постановив, що: мало місце порушення ч.1 ст. 5 Конвенції стосовно обох заявниць; мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції (право на розгляд справи справедливим судом упродовж розумного строку) щодо обох заявниць; мало місце порушення ст. 8 Конвенції стосовно п. Є. Смірнової. Відповідно до ст. 41 Конвенції, Суд призначив сплатити 3 500 евро п. Є. Смірновій та 2 000 евро п. І. Смірновій як компенсацію моральної шкоди та 1 000 евро обом заявницям у відшкодування судових витрат. Обставини справи Заявниці, п. Єлєна Смірнова, 1967 р. н., та п. Ірина Смірнова, 1967 р. н., є рідними сестрами-близнюками. Вони є громадянами Росії, проживають у Москві. 5 лютого 1993 року проти обох заявниць було порушено кримінальну справу за підозрою у незаконному отриманні ними позики в банку. 9 січня 2002 року їх було засуджено за вчинення шахрайства у великих розмірах відповідно до восьми й шести років ув’язнення з конфіскацією майна. Під час досудового слідства заявниць чотири рази брали під варту. 9 квітня 2002 року Московським міським судом вирок у справі було скасовано у зв’язку зі спливом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності. 26 серпня 1995 року під час арешту в п. Є. Смірнової було вилучено паспорт, котрий було повернено їй лише 6 жовтня 1999 року. У грудні 1997 року відділ соціального захисту населення відмовився прийняти її на роботу, оскільки у заявниці не було паспорта, а в квітні 1998 року п. Є. Смірнова на тій самій підставі отримала відмову юридичної фірми у прийнятті на роботу. У грудні 1997 року цій заявниці було відмовлено в наданні безкоштовної медичної допомоги у зв’язку з тим, що вона не змогла представити ані медичну страховку, ані паспорт. У зв’язку з відсутністю в заявниці паспорта їй було відмовлено також у встановленні телефону. 2 червня 1998 року в нотаріальній конторі заявницю поінформували про те, що вона повинна представити документ, який засвідчує її особу, наприклад, паспорт, аби бути здатною до вчинення відповідних юридичних дій. 10 грудня 1998 року заявниці відмовили в реєстрації шлюбу. 19 грудня 1999 року п. Є. Смірнову затримали працівники міліції, вимагаючи представити документ, що засвідчував би її особу. Оскільки вона не змогла показати паспорт, її було доставлено до відділу внутрішніх справ і зобов’язано сплатити адміністративний штраф. Зміст рішення Суду Покликаючись на ст. 5 Конвенції, п. Є Смірнова та п. І. Смірнова оскаржували незаконність взяття їх під варту. Вони також стверджували про порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції. П. Є. Смірнова заявляла, що відібрання у неї і неповернення протягом тривалого часу її паспорта становить порушення ст. 8 Конвенції, оскільки для проживання у Росії паспорт є предметом насущної необхідності. Суд не лише повинен був вирішити, чи загальний строк тримання заявниць під вартою був розумним, але й те, чи факт кількаразового обрання щодо заявниць такого запобіжного заходу, як взяття під варту, узгоджувався з вимогами ст. 5 Конвенції. Аргументи рішень національних органів стосовно арешту заявниць були вкрай «скупими» і не містили належного детального опису фактичних обставин справи. Суд дійшов висновку, що повторні затримання впродовж розслідування тієї самої справи, котрі до того ж не були належним чином обґрунтовані, були порушенням ч. 1 та ч. 3 ст. 5 Конвенції. Суд вказав, що строки, котрі він узяв до уваги для вивчення справи на предмет дотримання вимоги про розумний час розгляду справи (ч. 1 ст. 6 Конвенції), становлять 9 років 2 місяці 4 дні стосовно п. Є. Смірнової та 2 роки 5 місяців 27 днів щодо п. І. Смірнової. Суд зазначив, що звинувачення, висунуті проти п. Є. Смірнової та п. І. Смірнової, не були особливо складними, тому розслідування не повинно було тривати роками. Попри усі труднощі у справі, тривалість її розгляду не відповідала вимозі розумності, що міститься у ч. 1 ст. 6 Конвенції. Суд зазначив, що втручання у приватне життя п. Є. Смірнової мало не разовий випадковий характер, а, як стверджувала заявниця, виявлялося у численних щоденних незручностях, що загалом тривали до жовтня 1999 року. З огляду на це, питання про таке втручання підпадало під темпоральну юрисдикцію Суду. Суд визнав доведеним той факт, що у повсякденному житті громадяни Росії часто повинні формально засвідчувати свою особу навіть під час виконання рутинних справ. Більше того, пред’явлення паспорта вимагається і для задоволення більш нагальних потреб, таких як прийняття на роботу чи отримання медичної допомоги. Тому Суд визнав, що з боку держави мало місце триваюче втручання у приватне життя п. Є. Смірнової. Відповідно до внутрішнього законодавства, паспорт має бути повернутий особі, як тільки її звільнено з-під варти. Уряд не навів жодних доводів на підтвердження того, що неповернення вчасно п. Є. Смірновій її паспорта ґрунтувалося на законі. Тому Суд постановив, що мало місце порушення ст. 8 Конвенції. Реферативний переклад з англійської мови та опрацювання рішення здійснено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України О. О. Бекетовим, Р. М. Москалем, Н. П. Ничай, М. Ю. Пришляк, Т. І. Пашуком, М. Б. Рісним, А.-М. Я. Хом’як.