56529/00

Справа “Енхорн проти Швеції” (Enhorn v. Sweden)   У рішенні, ухваленому 25 січня 2005 року у справі “Енхорн проти Швеції”, Суд постановив, що було порушено ч. 1 ст. 5 Конвенції. Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 12 000 євро як компенсацію моральної шкоди і 2083 євро на відшкодування судових витрат. Обставини справи Заявник п. Ії Енхорн є громадянином Швеції, народився 1947 року. Він є гомосексуалом. У 1994 році п. Енхорн довідався, що він хворий на ВІЛ. Тоді ж з’ясувалось, що він заразив вірусом свого дев’ятнадцятирічного партнера, з яким перебував у статевих відносинах понад чотири роки. У зв’язку з цим дільничий інспектор з охорони здоров’я звернувся до суду по дозвіл на примусове поміщення заявника до лікарні. Підставою було те, що п. Енхорн не виконував обов’язкових приписів, аби не допустити поширення інфекції. Відповідно до закону перший такий дозвіл було надано на строк до 3 місяців. Після спливу цього строку суд регулярно (кожних шість місяців) переглядав наявність підстав для продовження примусового утримання заявника у лікарні, щоразу продовжуючи дію дозволу. Останнє рішення було ухвалено 12 грудня 2001 року. Заявник нераз утікав з лікарні. Тому фактичний строк його примусової ізоляції загалом тривав півтора року, а саме: від 16 березня 1995 року до 25 квітня 1995 року, від 11 липня 1995 року до 27 вересня 1995 року, від 28 травня 1996 року до 6 листопада 1996 року, від 16 листопада 1996 року до 26 лютого 1997 року та від 26 лютого 1999 року до 12 червня 1999 року. 12 грудня 2001 року суд відмовився надати черговий дозвіл на тій підставі, що місце знаходження заявника на той час було невідоме і що не було інформації ані про наявний стан його здоров’я, ані про його поведінку. З матеріалів справи випливає, що вже на початку 2002 року місце знаходження заявника було встановлено. Втім інспектор з охорони здоров’я сам вирішив, що фактичних підстав для примусової ізоляції п. Енхорна вже не було. Зміст рішення Суду Заявник стверджував, що примусове поміщення його до лікарні було вчинено всупереч вимогам ч. 1 ст. 5 Конвенції та порушувало його право на свободу. Суд спочатку перевірив, чи грунтувалось на законі рішення про примусове утримання заявника у лікарні. Далі він мав вирішити, чи можна вважати ізоляцію заявника “законним затриманням особи для запобігання поширенню інфекційних захворювань”, як це передбачено у п. “е” ч. 1 ст. 5 Конвенції. Суд зауважив, що насправді у нього була невелика практика розгляду справ, пов’язаних із застосуванням п “е” ч. 1 ст. 5 Конвенції. Тому перед ним постало завдання сформулювати конкретніші критерії для оцінки законності такого затримання. Суд передусім відзначив, що затримання у сенсі п. “е” ч. 1 ст.5 Конвенції має не бути свавільним і повинно відповідати принципу пропорційності. Далі Суд дійшов висновку, що першою необхідною підставою затримання, яке вчиняється відповідно до п. “е” ч.1 ст. 5 Конвенції, є встановлення того, що поширення хвороби справді загрожує здоров’ю населення. Наступною підставою є висновок про те, що затримання особи має бути останнім засобом для запобігання поширенню захворювання. А для цього слід встановити, чи оцінили компетентні органи можливість застосування менш суворих заходів. Затримання відповідатиме другому критерію лише тоді, коли буде встановлено, що такі заходи були недостатніми для забезпечення здоров’я населення. Якщо цих підстав не існує, то затримання не може вважатись законним. Стосовно даної справи Суд встановив, що перша підстава для затримання безперечно існувала, адже ВІЛ-інфекція є безумовно небезпечною для суспільного здоров’я. Далі Суд здійснив оцінку того, чи компетентні органи, перш ніж застосувати примусове поміщення заявника до лікарні, зважили на можливість застосування менш суворих заходів і чи вони дійшли висновку про недостатність таких заходів задля забезпечення публічного інтересу. Суд відзначив, що можливість застосування якихось інших заходів не розглядалася взагалі. Суд також зауважив, що у справі не було жодної інформації про те, що у той час, коли заявник переховувався від примусової ізоляції, він когось заразив вірусом, і про те, чи не попереджав, перш ніж вступити у статевий зв’язок, що він є ВІЛ-інфікований, та чи не користувався презервативом.  Отож Суд дійшов висновку, що примусова ізоляція заявника не була єдиним засобом для запобігання поширенню ВІЛ-інфекції. Суд взяв до уваги, що дію припису про примусове тримання заявника у лікарні продовжували впродовж семи років, з яких реально у примусовій ізоляції заявник відбув півтора роки. Власне це було головним свідченням неспроможності компетентних органів досягти справедливого балансу між метою запобігання поширенню інфекції, з одного боку, та правом заявника на свободу, з іншого. Тому Суд постановив, що мало місце порушення ч. 1 ст. 5 Конвенції. Реферативний переклад з англійської мови та опрацювання рішення здійснено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України М.Ю. Пришляк та П.М. Рабіновичем.