6962/02

WyrokETPCz2005-05-17ECLI:CE:ECHR:2005:0517JUD000696202

Analiza orzeczenia

Sekcja wygenerowana przez AI na podstawie treści orzeczenia — nie stanowi cytatu.

Zagadnienie prawne

Czy długotrwałe niewykonanie krajowego orzeczenia sądowego na korzyść skarżącego naruszyło jego prawo do rzetelnego procesu (art. 6 ust. 1 Konwencji) oraz prawo do skutecznego środka odwoławczego (art. 13 Konwencji)?

Ratio decidendi

Trybunał przypomniał, że prawo do rzetelnego procesu, gwarantowane przez art. 6 ust. 1 Konwencji, obejmuje również prawo do terminowego wykonania ostatecznego orzeczenia sądowego. Opóźnienia są dopuszczalne tylko wtedy, gdy nie naruszają istoty chronionego prawa. W niniejszej sprawie, niewykonanie orzeczenia przez ponad cztery lata, nawet z powodu braku środków u dłużnika będącego instytucją państwową, pozbawiło art. 6 ust. 1 jego użytecznego znaczenia. Państwo ma obowiązek zorganizować system egzekwowania orzeczeń w sposób efektywny. Ponadto, Trybunał stwierdził, że brak skutecznego środka odwoławczego na poziomie krajowym, który pozwoliłby na uzyskanie rekompensaty za opóźnienie w wykonaniu orzeczenia, stanowi naruszenie art. 13 Konwencji.

Stan faktyczny

Skarżący, Serhiy Chizhov, uzyskał w styczniu 1999 roku wyrok sądu rejonowego w Zaporożu, zasądzający na jego rzecz 3709 UAH odszkodowania od miejskiego wydziału spraw wewnętrznych, po skazaniu dwóch funkcjonariuszy milicji. Postępowanie egzekucyjne rozpoczęło się w kwietniu 1999 roku, ale z powodu braku środków na rachunkach instytucji-dłużnika, wyrok pozostawał niewykonany przez 4 lata i 5 miesięcy. Zasądzona kwota została przelana na konto skarżącego z budżetu państwa dopiero w sierpniu 2003 roku, po tym jak skarżący zwrócił się do Trybunału.

Rozstrzygnięcie

Trybunał stwierdził naruszenie art. 6 ust. 1 Konwencji. Trybunał stwierdził naruszenie art. 13 Konwencji. Trybunał zasądził na rzecz skarżącego 2500 euro tytułem zadośćuczynienia za szkodę moralną i koszty sądowe.

Pełny tekst orzeczenia

Справа “Чижов проти України” (Chizhov v. Ukraine) У рішенні, ухваленому 17 травня 2005 року у справі “Чижов проти України”, Суд постановив, що: було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції; було порушено ст. 13 Конвенції. Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику загалом 2500 євро на компенсацію моральної шкоди та судових витрат. Обставини справи Заявник Сергій Васильович Чижов є громадянином України, народився 1962 року і проживає у м. Запоріжжя. У січні 1999 року відповідний районний суд м. Запоріжжя постановив обвинувальний вирок у кримінальний справі щодо двох працівників міліції. Підсудних було визнано винними у заподіянні заявникові образи та тілесних ушкоджень. Також суд зобов’язав міський відділ внутрішніх справ сплатити заявнику 3709 грн. на відшкодування майнової та моральної шкоди. 1 квітня 1999 року стосовно зазначеного рішення було відкрито виконавче провадження. У серпні 1999 року державне казначейство повідомило про відсутність коштів на рахунках установи-боржника. З огляду на це заявник не міг отримати присуджену йому компенсацію впродовж наступних чотирьох років. І лише 7 серпня 2003 відповідна сума були перерахована з державного бюджету на рахунок заявника. Зміст рішення Суду Заявник стверджував, що невиконання судового рішення на його користь упродовж тривалого строку було порушенням ч. 1 ст. 6 Конвенції. Також, посилаючись на ст. 13 Конвенції, він скаржився на відсутність у нього ефективного засобу правового захисту, який би уможливив на національному рівні ефективний розгляд його скарги щодо надмірної тривалості виконавчого провадження. Суд нагадав, що ч. 1 ст. 6 Конвенції гарантує також і своєчасне (без неналежних зволікань) виконання остаточного рішення суду. Може бути виправдана лише така затримка, яка не порушить самої суті права, що захищається ч. 1 ст. 6 Конвенції. Стосовно цієї справи Суд вказав, що держава не повинна була позбавляти заявника упродовж тривалого строку можливості скористатися позитивними наслідками рішення на його користь. Уряд пояснював, що невчасне виконання рішення мало місце через відсутність належних коштів у установи-боржника. У відповідь Суд вказав, що держава зобов’язана організувати систему виконання судових рішень таким чином, аби не траплялись невиправдані зволікання. Система повинна бути ефективною як на законодавчому рівні, так і на практиці. Суд зазначив, що рішення у справі заявника залишалось невиконаним упродовж тривалого строку, а саме: протягом чотирьох років і п’яти місяців, зважаючи лише на дату його ухвалення. Остаточне виконання відбулося, власне, після того, як Уряд офіційно дізнався про те, що п. Чижов звернувся до Суду. Зрештою Суд вказав, що невиконання рішення впродовж такого тривалого строку означає передусім те, що держава істотним чином позбавила ч. 1 ст. 6 Конвенції її корисного значення. Суд зауважив, що Уряд не спромігся навести належні пояснення такого зволікання. Відтак Суд постановив, що мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції. Оцінюючи скаргу заявника стосовно порушення ст. 13 Конвенції, Суд звернувся до висновків, викладених у своїх попередніх аналогічних рішеннях щодо України. Відтак Суд постановив, що у заявника не було ефективного внутрішньодержавного засобу захисту, який би уможливив отримання компенсації шкоди, яку було заподіяно п. Чижову затриманням виконання рішення на його користь. Реферативний переклад з англійської мови та опрацювання рішення здійснено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України М.Ю. Пришляк та П.М. Рабіновичем.