77703/01

Справа «Свято-Михайлівська парафія проти України» («Svyato-Mykhaylivska Parafiya v Ukraine»)[1]   Ключовий висновок: відмова у реєстрації змін та доповнень до статуту релігійної громади, якщо вона (реєстрація) не передбачена законом, не переслідує легітимної цілі та не є необхідною у демократичному суспільстві, є протиправним обмеженням права на свободу віросповідання. У рішенні, ухваленому 14 червня 2007 року у справі «Свято-Михайлівська парафія проти України», постановив, що:       було порушено ст. 9 Конвенції (свобода думки, совісті та релігії), витлумаченої у світлі ч. 1 ст. 6 та ст. 11 Конвенції;       скарга громади-заявника на порушення ст. 1 Першого протоколу є передчасною та відповідно до ч. 1 та ч. 4 ст. 35 Конвенції підлягає відхиленню. Вимога про виплату справедливої сатисфакції не була приєднана до матеріалів справи, оскільки громада-заявник звернулась із нею, пропустивши встановлений строк. Обставини справи Громада-заявник, Свято-Михайлівська парафія Української православної церкви «Храму на честь 1000-ліття хрещення Київської Русі» Київського патріархату Дарницького району м. Києва (далі – Парафія), є релігійною організацією. Із 8 лютого 1993 року Парафія, зареєстрована як юридична особа, належала до Української Православної Церкви Московського Патріархату (далі – УПЦ МП). Відповідно до інформації, наданої громадою-заявником, станом на 24 грудня 1999 року Парафіяльні збори складалися з 27 осіб, 21 з яких 24 грудня 1999 року прийняли рішення про вихід зі складу УПЦ МП та приєднання до Української Православної Церкви Київського Патріархату (далі – УПЦ КП) 25 грудня 1999 року та 10 січня 2000 року Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет визнав Парафію частиною УПЦ ПК. Він також призначив Павла Основ’яненка настоятелем та духовним наставником Парафії. 27 грудня 1999 року п. Макарчиков та Є.Ш. звернулися до Київської міської державної адміністрації (далі – КМДА) із заявою про реєстрацію змін до статуту. Громада-заявник стверджує, що ввечері 1 січня 2000 року приблизно 150-200 духовних осіб та мирян, прихильників УПЦ МП, прибули до церкви та захопили церковні приміщення. 2 січня 2000 року, за участі 309 осіб і за уповноваженням архієпископа УПЦ МП Володимира, були проведені Парафіяльні збори, на яких було висловлено вотум недовіри п. Макарчикову та обрано нові органи управління Парафією. Того ж дня члени первинних Парафіяльних зборів звернулися до Міністра внутрішніх справ, голови КМДА, Генерального прокурора та інших правоохоронних органів із заявами про захист їх церкви та майна. Проте вже 4 січня 2000 року архієпископ УПЦ КП Філарет виступив із публічною заявою проти «захоплення церкви». 8 січня 2000 року архієпископ УПЦ МП Володимир поінформував КМДА, що подані для реєстрації документи про зміну конфесії – підроблені, оскільки більшість членів Парафії та сам настоятель були проти переходу в підпорядкування УПЦ КП. У період із 17 до 31 січня 2000 року члени Парафії та архієпископ УПЦ КП подали низку скарг на незаконне втручання у справи Парафії депутату Верховної Ради (В.П. Нечипоруку), Комітету Верховної Ради України по боротьбі з організованою злочинністю, Міністру внутрішніх справ та прокурору міста Києва. 21 січня 2000 року КМДА відмовилася зареєструвати зміни, про які йшлося в заяві від 24 грудня 1999 року, через те, що вони суперечать статті 2.5 статуту Парафії, оскільки документи, подані на реєстрацію, не були підписані настоятелем та головою Парафіяльних зборів. 31 січня 2000 року голова первинних Парафіяльних зборів п. Макарчиков подав скаргу до прокуратури Дарницького району стосовно втручання в діяльність Парафії та невиконання УПЦ МП ухвали суду від 16 січня 2000 року про заборону доступу до приміщень Парафії. Того ж дня громада-заявник подала другу заяву до КМДА з проханням зареєструвати зміни та доповнення до статуту Парафії. У заяві було зазначено, що 8 січня 2000 року Павла Основ’яненка було призначено настоятелем Парафії, а п. Макарчикова – її головою. Жодної відповіді на цю заяву отримано не було. 9 лютого 2000 року п. Макарчиков знову звернувся зі скаргою до Дарницького районного управління Головного управління МВС України у м. Києві з проханням порушити кримінальну справу проти осіб, які незаконно захопили церковні приміщення та перешкоджають у доступі до церковних приміщень та до його особистих речей, які там знаходяться. 14 лютого 2000 року УПЦ КП засвідчив, що з 25 грудня 1999 року Парафія є його складовою. 17 лютого 2000 року громада-заявник подала позов до Київського міського суду, стверджуючи, що відмова КМДА від 21 січня 2000 року зареєструвати зміни до статуту Свято-Михайлівської Парафії є незаконною. 21 квітня 2000 року Київський міський суд в складі трьох суддів відмовив у задоволенні позовних вимог релігійної громади, вирішивши, що розпорядження від 21 січня 2000 року є законним. Зокрема, суд зазначив, що Парафіяльні збори у складі 27 членів не представляють всю релігійну громаду та що документи, подані на реєстрацію, не були підписані уповноваженими на те особами (настоятелем та головою Парафіяльних зборів), а також, що від 24 грудня 1999 року члени Парафіяльних зборів більше не підпорядковувались УПЦ МП, оскільки ця меншість обрала іншу конфесію. Суд дійшов висновку, що заявник не може довести незаконність розпорядження КМДА. 5 липня 2000 року колегія Верховного Суду України у складі трьох суддів залишила в силі рішення від 21 квітня 2000 року. Вона також зазначила, що положення статуту відносно фіксованого членства суперечили законодавству, оскільки не дозволяли більшості релігійної групи проявляти свої релігійні переконання шляхом її участі в управлінні церковними справами. 22 лютого 2000 року начальник Дарницького районного управління ГУ МВС України у м. Києві у відповідь на скарги п. Макарчикова від 9 лютого 2000 року повідомив, що в результаті їх розгляду доказів правопорушень не виявлено, а також що він може без перешкод забрати з церкви свої особисті речі. 23 лютого 2000 року настоятель Парафії та голова Зборів подали нові скарги до прокуратури м. Києва та до Державного департаменту у справах релігії. 23 березня 2000 року прокуратура міста Києва повідомила п. Макарчикова та п. Основ’яненка, що за результатами перевірки не було виявлено жодних порушень закону, на які скаржились заявники. 18 серпня 2000 року п. Макарчикова було затримано працівниками Дарницького районного управління МВС України та «запрошено для бесіди» до управління. Його поінформували про розгляд заяви щодо нього. Під час «бесіди» п. Макарчиков нібито нецензурно висловлювався у бік офіцерів міліції, через що 19 серпня 2000 року він був притягнутий до адміністративної відповідальності. 30 серпня 2000 року Дарницьке районне управління ГУ МВС України закрило кримінальну справу щодо громади-заявника, яку було порушено за заявою Б. Штима – настоятеля Свято-Михайлівської Парафії УПЦ МП, зважаючи на відсутність у діях п. Макарчикова складу злочину. 29 вересня 2000 року Б. Штим звернувся до КМДА із заявою про реєстрацію подальших змін до статуту Парафії, яка була підписана 10 членами нових Зборів. 6 жовтня 2000 року Парафіяльні збори, у присутності 22 із 29 членів, висловили свою незгоду із ухвалою Верховного Суду від 21 квітня 2000 року та вирішили, що за захистом своїх прав Парафія звернеться до Суду й уповноважили п. Макарчикова представляти їх інтереси. 5 грудня 2000 року заступник Міністра внутрішніх справ та начальник Управління внутрішніх справ м. Києва переглянули скарги п. Макарчикова і визнали їх необґрунтованими. З цих же підстав 15 грудня 2000 року його скарги було відхилено прокуратурою м. Києва. 25 грудня 2000 року КМДА вирішила зареєструвати зміни до статуту Свято-Михайлівської Парафії відповідно до заяви від 29 вересня 2000 року, поданої п. Штимом. 31 січня 2002 року п. Макарчиков та п. Б.М. (член громади-заявника) звернулися до суду з позовом до Свято-Михайлівської Парафії (УПЦ МП), вимагаючи повернення їх особистого майна, яке у січні 2000 року було привласнено новими Парафіяльними зборами, а також вимагали відшкодування шкоди. 25 лютого 2004 року Дніпровський районний суд м. Києва відмовив у задоволенні позову. 18 серпня 2004 року це рішення було залишено без змін апеляційним судом м. Києва. Більше ця ухвала не оскаржувалась. 25 лютого 2004 року Управління у справах релігій КМДА повідомило представника громади-заявника, що їх релігійна група відокремилась від інших членів Парафії та стала релігійною групою в складі УПЦ КП. При цьому зазначалося, що вони не зареєструвалися як релігійна громада в КМДА. 8 лютого 2005 року УПЦ КП повідомила Суд, що Парафія, яка нараховує 30 членів, не здатна задовольнити свої релігійні потреби через неможливість використовувати своє майно та приміщення. Листом від березня 2005 року К.А., Ш.Є., Н.М., Ч.Л., Р.В., І.Л., З.Н., З.В., А.М., Ч.А., Ч.В., Л.В., Риб. В., К.В., С.С. та Б.М. підтримали скарги п. Макарчикова, подані до Суду, зазначивши, що вони позбавлені можливості використовувати приміщення церкви і сповідувати свою релігію в приміщенні церкви, яку вони як релігійна громада раніше використовували протягом тривалого часу. Громада-заявник також надіслала до Суду низку документів, які доводять, що з 1991 до 1999 років п. Макарчиков діяв від імені Парафіяльних зборів, представляючи інтереси Парафії у відносинах із третіми особами. Уряд поінформував Суд, що 7 серпня 2003 року та 30 вересня 2004 року настоятель Парафії Б. Штим повідомляв про те, що п. Макарчикова не уповноважували звертатися до Суду від імені Парафії, оскільки 2 січня 2000 року він склав обов’язки голови Парафіяльних зборів. Зміст рішення Суду Суд, насамперед, зазначає, що провадження у справі про відмову національних органів зареєструвати зміни та доповнення до статуту безпосередньо не стосуються тверджень громади-заявника про порушення її майнових прав, оскільки компетентні органи влади не розглядали скарг по суті за ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції та не могли забезпечити належне й адекватне відшкодування. Відповідно, скарга громади-заявника за ст. 1 Першого протоколу є передчасною та підлягає відхиленню відповідно до ч. 1 та ч. 4 ст. 35 Конвенції. Громада-заявник скаржилася, що відмова зареєструвати зміни до статуту та подальші рішення національних судів порушують ст. 9 Конвенції та її право на свободу зібрання. Висловивши заперечення стосовно прийнятності скарг, Уряд зазначив, що згідно зі ст. 9 Конвенції не було порушення прав громади-заявника, оскільки відмова зареєструвати зміни до статуту була законною. Громада-заявник висловила свої заперечення та зазначила, що мало місце втручання у здійснення їхнього права, передбаченого ст. 9 Конвенції, як взятої окремо, так і разом зі ст. 11, і що це втручання не може бути виправдане посиланням на ч. 2 ст. 9 Конвенції. Суд нагадав, що у той час як свобода віросповідання – це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» самому або спільно з іншими, публічно чи в колі одновірців. Оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, ст. 9 має тлумачитися в світлі ст. 11 Конвенції, котра захищає об’єднання від невиправданого втручання з боку держави. Отже, право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію спільно з іншими, передбачає сподівання на те, що віруючі матимуть змогу вільно об’єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісним із визначеним у практиці Суду її обов’язком бути нейтральною та безсторонньою. Суд нагадав, що перелік обмежень свободи віросповідання та зібрання, передбачених у ст. 9 та ст. 11 Конвенції, є вичерпним, такі обмеження мають чітко тлумачитись, і лише переконливі та нездоланні підстави можуть виправдовувати їх застосування. При цьому держава має обмежену самостійність в оцінці таких питань. Як неодноразово зазначалось у рішеннях Суду, в світлі ч. 2 ст. 11 та ч. 2 ст. 9 Конвенції, втручання може бути виправданим, якщо воно «встановлене законом» та здійснено «відповідно до закону», оскільки оскаржувані заходи повинні не тільки мати законодавче підґрунтя, але й бути передбачені якісним законом, який є достатньо доступним та передбачуваним, тобто бути сформульованим у спосіб, котрий дасть змогу кожній особі – у разі потреби, за допомогою відповідної консультації, – регулювати свою поведінку. Суд також зазначив, що втручання має бути «необхідним у демократичному суспільстві» та повинне відповідати «нагальній суспільній потребі», а тому поняття «необхідний» не має того ступеню гнучкості, як поняття «корисний» чи «бажаний». Крім того, одним із засобів здійснення права сповідувати певну релігію, особливо для релігійної громади в її колективному вимірі, є можливість забезпечити собі юрисдикційний захист. Таким чином, ст. 9 має розглядатися не тільки у світлі ст. 11, але й також у світлі ст. 6 Конвенції. Суд неодноразово зазначав, що відмова органів національної влади надати громаді віруючих статус юридичної особи є, згідно зі ст. 9 Конвенції, порушенням права на свободу віросповідання та права на свободу зібрання. Право віруючих на свободу віросповідання передбачає, що громада зможе функціонувати мирно без будь-якого свавільного втручання держави. Щодо твердження Уряду про те, що вимога реєстрації релігійної групи не була передбачена законом, а тому (оскільки громада-заявник могла існувати і без реєстрації) відмова зареєструвати зміни до статуту громади-заявника не була втручанням в її діяльність, Суд зазначив, що справді ст. 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі – Закон) дозволяє релігійній групі діяти без реєстрації і, як наслідок, без статусу юридичної особи. Суд вважає, що ситуація, коли релігійна організація вочевидь конфліктує з керівництвом церкви, та пов’язані з цим наслідки вимагали від органів державної влади надзвичайно обережного й нейтрального підходу до конфлікту. Суд доходить висновку, що відмова КМДА зареєструвати зміни до статуту громади-заявника, котра була визнана законною Київським міським судом та Верховним Судом України, становить втручання у право громади-заявника на свободу віросповідання, передбачене ст. 9 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні із ст. 11. Зокрема, Суд зазначає, що цим втручанням органи державної влади обмежили можливість згаданої релігійної групи, яка не мала статусу юридичної особи, у повній мірі здійснювати релігійну діяльність та діяльність, яку зазвичай здійснюють зареєстровані неурядові юридичні особи. Втручання також перешкодило її приєднанню до УПЦ КП як незалежної релігійної групи, котра керує справами церкви, яку вона збудувала і де зазвичай відправляла релігійні обряди. Отже, Суд повинен встановити, чи таке втручання відповідало вимогам ч. 2 викладених вище положень, тобто було «встановлено законом», переслідувало одну чи більше легітимних цілей і було «необхідним у демократичному суспільстві». Суд нагадав, що «закон» має бути сформульовано з достатнім ступенем передбачуваності, котрий надавав би громадянину можливість у розумній, залежно від обставин, мірі передбачити наслідки певної дії. Ступінь передбачуваності в значній мірі залежить від змісту акту, котрий розглядається, сфери, на яку він поширюється, а також кількості та статусу тих, кому він адресований. Крім цього, національна правова система повинна передбачати засіб юридичного захисту від свавільних втручань органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією. Визначення дискреційних повноважень, якими наділені органи державної влади у сфері основоположних прав, у спосіб, що фактично робить ці повноваження необмеженими, суперечило би принципу верховенства права. Відповідно, закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та чітко визначати спосіб їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, який розглядається, аби гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання. Суд вважає, що втручання у права громади-заявника було встановлено законом, у розумінні ч. 2 ст. 9 Конвенції, оскільки було передбачене достатньо доступними положеннями ст. 15 Закону. Стосовно «передбачуваності» закону, який застосовувався в цій справі, Суд вважає, що ця вимога зобов’язувала державу-відповідача законодавчо закріпити детальний перелік можливих причин та підстав для відмови в реєстрації змін та доповнень до статутів релігійних об’єднань. Суд зазначає, що ст. 15 Закону передбачила лише одну нечітку підставу для відмови зареєструвати статут релігійного об’єднання або зміни до нього: якщо «статут релігійної громади або її діяльність суперечать чинному законодавству». Більше того, ст. 15 Закону вимагає від реєстратора викласти підстави відмови в реєстрації релігійного об’єднання або його статуту. Проте Закон не уточнює, наскільки чітким має бути таке обґрунтування та чи має воно стосуватися лише невідповідності тексту статуту положенням законодавства або сутнісної невідповідності вимогам законодавства, цілі та діяльності релігійного об’єднання. Отже, Суд сумнівається, що положення закону були «передбачуваними» та надавали достатньо гарантій проти свавільного застосування, оскільки він не здатний запобігти зловживанню з боку державних органів реєстрації, які мають необмежені дискреційні повноваження у питаннях реєстрації. Суд також вважає, що питання «якості закону» має розглядатися в контексті обставин цієї справи та у тісному зв’язку з легітимною метою втручання та його «необхідністю в демократичному суспільстві». Суд зазначає, що згідно ч. 2 ст. 9 та ч. 2 ст. 11 Конвенції обмеження права на свободу віросповідання та зібрань необхідно тлумачити вузько – таким чином, щоб їх перелік був абсолютно вичерпним, а їх визначення обов’язково чітким. Такими легітимними підставами обмеження є: інтереси громадської безпеки, охорона громадського порядку, здоров’я чи моралі, захист прав та свобод інших осіб. З огляду на обставини справи та мотивацію національних судів, які підтримали відмову КМДА зареєструвати зміни й доповнення до статуту, Суд вважає, що оскаржуване втручання мало легітимну мету відповідно до ч. 2 ст. 9 Конвенції, а саме: захист громадської безпеки, охорони порядку та прав інших осіб. Суд зазначає, що у демократичному суспільстві справді може виникнути необхідність обмежити свободу віросповідання задля узгодження інтересів різних релігійних груп. Проте перелік таких обмежень, перелічених у ст. 9 та ст. 11 Конвенції, є вичерпним, і вони мають чітко тлумачитись у межах дозволеної державі самостійної оцінки, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдати запровадження таких обмежень. Будь-які обмеження мають відповідати «нагальній суспільній потребі» та бути «пропорційними легітимній меті, яку вони переслідують». Отже, Суд повинен визначити, чи була відмова зареєструвати зміни та доповнення до статуту громади-заявника виправданою та пропорційною легітимній меті, котру вона переслідувала. З цією метою Суд повинен розглянути оскаржуване втручання в світлі всіх обставин справи в цілому та визначити, чи було воно «пропорційним легітимній меті», яку переслідувало, та чи були аргументи, наведені органами державної влади, «належними та достатніми». При цьому Суд має переконатися, що органи державної влади застосували норми, які відповідали принципам, закріпленим у Конвенції, та, більше того, що рішення органів державної влади базувалися на належній оцінці відповідних фактів. З цього приводу Суд зазначив, що аргументи, наведені органами державної влади для відмови у реєстрації громади-заявника, не були послідовними. Хоча КМДА спочатку посилалася на ст. 2.5 статуту, цей недолік у документах, поданих для реєстрації, не став головною причиною для відмови в перереєстрації громади-заявника у подальших судових рішеннях. Зокрема, суд першої інстанції дійшов висновку, що засідання Парафіяльних зборів, яке відбувалося 24 грудня 1999 року, було неправомочним, оскільки в ньому не брали участь всі члени Парафії, а Верховний Суд пізніше ухвалив, що вимоги статуту відносно фіксованого членства суперечили Закону. Отже, Суд вирішив по черзі вивчити ці три основні причини відмови у реєстрації громади-заявника з метою встановлення відповідності викладеним вище критеріям. Суд зазначив, що вперше громаді-заявнику було відмовлено в реєстрації на підставі ст. 2.5 статуту, яка передбачає, що «всі офіційні документи Парафії підписуються настоятелем та головою Парафіяльної Ради». Інших причин відмови громаді-заявнику КМДА надано не було. Суд зазначив, що зі ст. 6.1 та ст. 6.2 статуту не випливає, що його зміни, подані на реєстрацію, мають бути підписані настоятелем та головою Парафіяльних зборів. У ст. 6.1 та ст. 6.2 статуту та у ст. 14 Закону чітко зазначено, що зміни мають подаватися у той самий спосіб, як і документи для первинної реєстрації громади. Крім того, навіть припускаючи, що не було дотримано вимог ст. 2.5 статуту, Суд зазначає, що на той час посада настоятеля була вільною, оскільки кандидатура, яку запропонувала УПЦ МП, не була затверджена Парафіяльними зборами, уповноваженими відповідно до ст. 2.2 статуту призначати настоятеля. Більше того, 31 січня 2000 року Парафіяльні збори повідомили державного реєстратора про призначення настоятелем Павла Основ’яненка, кандидатуру якого запропонувала УПЦ КП. Вочевидь, КМДА залишила без уваги цю інформацію та не відповіла на повторну заяву про реєстрацію громади-заявника. Суд зазначив, що тлумачення органами державної влади змісту ст. 2.5 статуту не відповідає вказаній статті та положенням ст. 6.1 та ст. 6.2 статуту. З цього випливає, що наведені КМДА аргументи відмови зареєструвати зміни та доповнення до статуту були ані «належними», ані «достатніми». Суд зауважив, що ст. 7 Закону не містить чіткого визначення «релігійної організації». У його ст. 8 закріплене визначення релігійних груп як місцевих релігійних організацій, які складаються «з віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або ґатунку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб». Всупереч висновкам національних судів, ст. 7 та ст. 8 Закону не визначали, що релігійна група повинна складатися зі всіх осіб та всіх віруючих, які відвідують богослужіння певної церкви. Крім того, очевидною є суперечливість положень національного закону стосовно того, що є «релігійною організацією», а що – «релігійною групою», чи це одне й те саме; єдиною відмінністю між ними є місцевий статус «релігійної групи» та відсутність будь-яких вимог щодо її реєстрації відповідно до положень Закону. Більше того, відповідно до ст. 14 Закону «релігійна група» може стати «зареєстрованою релігійною організацією», якщо принаймні 10 громадян України, які досягли повноліття, звернуться із заявою про її реєстрацію до КМДА. Крім того, ст. 8 Закону жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд встановлювати, в який спосіб вона вирішуватиме питання про прийняття нових членів, визначати критерії членства та процедури обрання органів управління. З точки зору ст. 9 Конвенції, взятої разом зі ст. 11, це були рішення, які лежать у площині приватного права та які не мають бути об’єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб чи підпадають під обмеження, встановлені ч. 2 ст. 9 та ч. 2 ст. 11 Конвенції. Іншими словами, держава не може зобов’язати легально існуюче приватно-правове об’єднання прийняти нових та виключити обраних членів. Втручання такого роду суперечитиме свободі релігійних об’єднань вільно регулювати свою поведінку та вільно вести свої справи. Отже, Суд має розглянути положення статуту, які регулюють питання членства в Парафії, та фактичні обставини справи. Суд зазначає, що громаду-заявника було створено у квітні 1989 року та до січня 2000 року вона постійно налічувала від 20 до 30 членів. На сьогоднішній день вона досі складається з 30 членів. Крім того, відповідно до ст. 1.1 статуту Парафія є релігійною групою, яка складається з священнослужителів, церковнослужителів і мирян. Тобто ця стаття застосовується до тих, хто загалом може бути членом Парафії. Проте відповідно до ст. 2.1 вищим керівним органом Парафії були Парафіяльні збори, які складалися з членів-засновників та тих, кого прийняли до Парафії після заснування на умовах ст. 2.12 з-поміж тих, хто загалом може бути членом Парафії. Відповідно, Суд вважає, що внутрішня організація Парафії чітко визначена статутом. Органи державної влади, в тому числі суди, знехтували цією внутрішньою структурою Парафії як приватно-правового об’єднання, зазначивши, що відповідна релігійна група була лише меншістю з «постійного складу релігійної групи», яка складалась близько з 300 осіб, які не були запрошені до участі в Парафіяльних зборах, хоча вони й є частиною групи. Проте Суду не належить підмінювати думку національних органів своєю власною у вирішенні питань кількісного складу Парафії та у встановленні кількості її членів, які бажали змінити конфесію. Завданням Суду, як було зазначено вище, є аналіз рішень національних судів, винесених у межах їх повноважень та згідно з відповідними критеріями. Суд зазначив, що як Київський міський суд, так і Верховний Суд України проігнорували установчі документи Парафії та практику управління протягом 1989–2000 років і побудували свої висновки на нечіткому посиланні на ст. 8 Закону (щодо того, що слід вважати «релігійною групою») і на стверджуваному однаковому значенні слів «парафія», «група», «загальні збори» та «збори парафіян». Відтак Суд зробив висновок, що обґрунтування відмови Київського міського суду зобов’язати зареєструвати зміни та доповнення до статуту не були «належними та достатніми». Суд нагадав, що релігійні об’єднання вправі визначати на власний розсуд спосіб, в який вони прийматимуть нових та виключатимуть існуючих членів. Внутрішня структура релігійної організації та норми, що регулюють членство в ній, мають розглядатися як спосіб, в який такі організації виражають їхні погляди та дотримуються своїх релігійних традицій. Суд вказує, що право на свободу віросповідання виключає будь-які повноваження держави оцінювати легітимність способу вираження релігійних поглядів. Суд вирішив, що не були «належними та достатніми» висновки, викладені в ухвалі Верховного Суду України від 21 квітня 2000 року про те, що вимога «фіксованого членства» в релігійній організації не була закріплена законодавчо та що поняття «збори парафіян» та поняття «загальні збори релігійної групи» збігаються за змістом, у зв’язку з чим права більшості релігійної групи були порушені. Громада-заявник, посилаючись на ч. 1 ст. 6 Конвенції, скаржилася на те, що, розглядаючи скаргу на відмову в реєстрації змін та доповнень до статуту Парафії, національні суди припустилися помилки в оцінці фактів та у застосуванні норм закону. Суд виріщив, що у світлі заяв сторін скарга порушує серйозні питання фактів та права згідно з Конвенцією та має бути визнана прийнятною. Проте, з огляду на висновки щодо порушення ч. 1 ст. 9 Конвенції, витлумаченої у світлі ст. 6, Суд вважає, що немає необхідності розглядати її окремо на підставі ч. 1 ст. 6 Конвенції.   [1]  Повний текст рішення див. на сайті www.echr.coe.int